Жарська Станіслава, 14 років, 9-Д клас, Ірпінська спеціалізована загальноосвітня школа I-III ступенів з поглибленим вивченням економіки та права № 2

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Феценко Тетяна Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Вже майже вісім місяців український народ бореться за незалежність України та звільнення її від російських загарбників. Важливо зазначити, що для когось ця боротьба розпочалась ще у 1991 році за часів становлення незалежної України, для когось – у 2014 році під час анексії Криму та створення сумнівних республік на сході нашої держави. Але саме 24 лютого всім стало зрозуміло, що так вже не може більше продовжуватися. Ця дата розділила життя багатьох людей на “до” та “після”. Моя сім’я не є виключенням.

Мій ранок розпочався зі слів мами, що почалася війна. Тоді я думала: «Невже це дійсно відбувається?». Думки не збиралися до купи, голос у голові питав: «А що буде далі?». Відчуття безсилля поглинало і десь в глибині душі з’являлася надія, що все, можливо, обійдеться. Однак після ночі, проведеної у бомбосховищі, стало зрозуміло, що ні, не обійдеться. Наступного дня було прийнято рішення виїжджати з міста. Покидати друзів, мою школу, роботу батьків і взагалі місто, яке за багато років стало рідним, звісно не хотілося. Але це, як пізніше виявилося, було єдине правильне рішення. Залишаючи рідні краєвиди, ми розуміли, що життя вже не буде таким, як раніше.

На сьогодні я проживаю у місті Ірпінь та навчаюсь у школі дистанційно. Тепер я намагаюся читати більше української літератури та вивчати історію нашої держави. Зранку до вечора слідкую за новинами, які до подій, що почалися 24 лютого, ніколи не читала. Важко уявити, що це було більше ніж пів року тому, хоча іноді здається, ніби все відбулося вчора.

За ці вісім місяців весь світ усвідомив, що українці і росіяни зовсім різні. Ми відрізняємося культурою, менталітетом, історією. Весь світ побачив їх справжнє обличчя: жорстокість, неосвіченість, їх віру в пропаганду та реальне ставлення до нас, до, так би мовити, «братнього народу». Мабуть, це найбільше приголомшило мене тоді і продовжує приголомшувати до сьогодні.

Сьогодні мир – це мрія та мета кожного українця, але важливо розуміти, що і він буває різним. Мир – це свобода та незалежність, впевненість у завтрашньому дні, можливість розвиватися, мати власну думку та свої погляди на життя, не боячись розповідати про них. Мир для мене це не тільки припинення обстрілів міст та вбивств наших громадян, а також повний вихід російських військ з українських територій. Я розумію, що збереження людського життя завжди стоїть на першому місці, але повернення України до кордонів 1991 року, на мою думку, є найголовнішою умовою завершення цієї війни.

З кожним днем ми все ближче наближаємося до перемоги. Наша країна творить шалений опір агресору завдяки нашій єдності, сміливості і стійкості. Накриваючи нас ракетами, ворог хоче, щоб ми злякалися, але з кожним ракетним ударом ми стаємо сильнішими. Попереду – непростий шлях, непрості виклики, але нас чекає перемога. Варто пам’ятати, що людство та людяність сильніші за будь-яких терористів.