У мене два сини. Один живе в Дніпрі, а інший виїхав за кордон. Він сам виховує дитину. У перший день війни був шок, тому що і подумати не могли, що вона розпочнеться. І не уявляли навіть, що вона так затягнеться. Будемо сподіватися на наших хлопчиків, які нас захищають. 

У нас тут більш-менш спокійно. Звичайно, то світла, то опалення немає. Але гріх скаржитися. Дякую за підтримку, за гуманітарку, яку дають. 

Дивишся телевізор - шок. Знайомі телефонують зі Слов'янська, у них розбомбили будинок. Страшно. Але сподіваємося, що все буде добре. 

Я нікуди не виїжджала. Живу одна. Під'їзд порожній. Ключів понабирала, навідуюсь по квартирах. П'ю заспокійливі таблетки. Бувають сильні головні болі, тому що на нервах. Розлука з дітьми дуже гнітить. Коли залишаюсь наодинці із собою, то важко. Добре, що я працюю, на роботі набагато легше серед людей. 

Сподіваюсь, що війна закінчиться якомога швидше. Скільки вона забрала людських життів! Так не має бути! Досить страждати, хочеться жити спокійним мирним життям.