Я з чоловіком жила на околиці Харкова. Війна відразу увірвалася в наше життя. Місто почали обстрілювати з перших годин вторгнення. Стіни тремтіли, зв’язку не було, ми не знали, що відбувається в цілому в країні. Вулицями їздили російські танки, я відчувала до них ненависть.

Я дуже хвилювалась за доньку, яка була при надії. Так сталося, що вона не змогла виїхати та народила у підвалі пологового будинку. Коли малюку було два тижні, ми виїхали. Все життя склали в одну валізу. Я не розуміла, на який термін часу виїжджаю. В Полтаві на нас чекали друзі, тому поїхали саме туди. Зараз поки залишаємось тут. Я дуже чекаю на закінчення війни. Дуже хочу, аби мій онук зростав у безпеці й мирі.