Боднар Катерина, учениця 10 класу Опорного закладу "Великолевадський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яковець Валентина Віталіївна

Війна. Моя історія

День, коли наше життя поділилося на « до» та « після», коли ми забули, що таке спокій, коли ми почали втрачати найважливіше – людей.

24 лютого 2022 рік. Ранок. Всі спали та нічого не очікували, але свист ракет та гучні вибухи розбудили український люд.

Моя історія почалась жахливо. Прокинувшись зранку, я побачила свою сім’ю, яка втупилась в телевізор. Я не розуміла взагалі нічого, поки не почула:« О 5 годині ранку Росія – країна агресор –  вторглась в Україну. В країні оголошено воєнний стан». Я не зрозуміла сенс сказаного, поки не побачила кадри того жаху.

Я відчула жахливий біль в голові та як струмком течуть мої сльози. І я зрозуміла, що найрідніша для мене людина – мама –  перебуває в центрі подій.

В той момент вона була в Києві і була налякана не менше нашого. Вона опинилась в жахливому положенні, тому що всі виїзди з Києва були зачинені і вона не могла ніяк добратися додому. Ми з родиною були в ступорі. На щастя, Всевишній допоміг нам вирішити цю проблему і ми змогли її забрати.

Переживаємо майже два роки цю страшну біду, але нашу родину спіткала ще одна жахлива подія.

Стоячи в школі, в колі друзів, я гортала стрічку Facebook і натрапила на фото. Я зрозуміла що, на них стоїть та усміхається мій рідний дядечко, і я теж усміхнулась дитячою посмішкою. Але коли я почала читати, ця усмішка вмить злетіла з моїх уст. Для мене все та всі втратили сенс.  

В дописі було зазначено, що мій дядько зник безвісти під час танкового обстрілу. Подзвонивши до матері, я молила Бога, щоб ці слова були помилкою, що я не так зрозуміла.

Але я цих слів не почула, це все було правдою, це все трапилось наяву. В мене відняло мову, проявом моїх емоцій стали лише сльози та крик…..

На даний момент з того часу пройшло 2 місяці, але ми досі його шукаємо, ми досі віримо, що він повернеться та скаже: « Я живий, обіймайте мене», що він прийде та обійме своїх дітей, які цих два місяці не знаходять собі місця.  

Цих два місяці ми живемо надіями на гарні новини і будемо жити далі, поки не знайдемо його.

Цих 2 роки в мене в мене в голові крутилось одне питання: «За що?».За що це з нами, чому наші хлопці віддають своє життя? За що страждають невинні діти? За що матері так швидко сивіють? Відповідь проста НІ ЗА ЩО! Росія. Вороги, які називали нас своїми братами, сьогодні вбивають мирних людей, наших військових хлопців.

Найбільше душа розривається за бідних маленьких діток, через окупантів кількість їхніх смертей все більшає і більшає. Агресор  руйнуює наші будинки, школи, лікарні, все, що є на їхній дорозі. Але вони не зруйнують одного, того, що всередині нас – нашого прагнення свободи, сили духу, незламності і патріотизму.

Я вірю в те, що ми переможемо. Що наша Україна розквітне з новою силою. Що всі сини повернуться додому та обіймуть своїх батьків. Що всі діти дочекаються своїх татусів. Що всі українці з сльозами на очах встануть та заспівають « Ще не вмерла…». І ми всі будемо це згадувати, як злий сон.

Як сильно хочеться, щоб все було саме так, але поки ми про таке лише мріємо. Я впевнена, що зовсім скоро в нас почнеться своя, нова історія. І весь цей жах залишиться позаду. Саме так і буде –  я впевнене на в цьому! Слава Україні!!!!! Героям слава!!!