Кучерян Світлана, вчитель, Богданівський опорний заклад загальної середньої освіти Чернігівської селищної ради Бердянського району Запорізької області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Це слово, мов чорна хмара, нависло над моєю Україною, затьмаривши звичне життя, спокійний сон і саму віру в майбутнє. Слово, яке перекреслило звичне життя мільйонів українців. Мій дім опинився в окупації, серце щодня стискалося від тривоги за рідних і близьких. Зневіра підкрадалася тихими кроками, розчарування гірким присмаком осідало на губах. Страх, тривога, невідомість стали щоденними супутниками.
 
А треба було триматися. Треба було знаходити в собі сили працювати, не здаватися, бо за моєю спиною – мої учні, маленькі українці, які теж потребували підтримки, тепла, віри в те, що світло обов’язково переможе темряву.
 
Вони чекали уроків, слів підтримки, посмішки, яка дає віру. Та з кожним днем тримати цю посмішку ставало дедалі важче. Я відчувала, як зневіра повільно підкрадається. Освітні втрати серед дітей, відчай у батьків, виснаження в колег… А ще й гнітюче усвідомлення того, що ти нічого не можеш змінити. Але в найтемніший момент завжди з’являється світло. В країні, де лунали вибухи, де кожен день міг стати останнім, кожна добра справа була немов промінь сонця серед крижаної зими. Так сталося і зі мною.
 
Одного грудневого дня, на День Святого Миколая, я отримала запрошення від волонтерської організації CULTURA CONTRA BALAS до сонячної Іспанії. Це здавалося чимось нереальним, казковим.
 
Здавалося, що саме небо простягло руку допомоги. Моє серце наповнилося світлом - після довгих місяців тривог я вперше знову повірила в диво. Милосердя, любов до ближнього – хіба не в цьому криється справжня умова дива? І це диво сталося. Три місяці очікування промайнули як мить. Я жила надією, що ця подорож стане ковтком свіжого повітря, нагодою відновитися психологічно, набратися нових сил, знайти нові ідеї для підтримки дітей. І ось настав день відльоту. Хвилювання, радість, сподівання - усе змішалося в одне почуття очікування чогось великого. І це «велике» справді сталося. Коли ми приїхали, нас огорнула своїми теплими обіймами родина пані Наталії Гонзалез-Москаленко.
 
П’ятеро членів родини зустріли нас, як найдорожчих гостей, із теплом у серцях. П’ятеро щирих і відкритих людей, які розкрили для нас двері свого дому і свої серця.
 
Разом із 33 українськими освітянками з усіх куточків країни ми опинилися в сонячній Іспанії — місці, де мир, тепло й доброта наповнили наші втомлені серця. Кожен із 10 днів був наче окрема історія. Кожен день був особливим, наповнюючи нас новою енергією та натхненням. Здавалося, ця подорож вже подарувала максимум позитивних емоцій, але наступний день приносив ще більше вражень, ще більше віри в людяність. І коли, здавалося, подорож уже подарувала максимум емоцій, наступний день дивував ще більше. Вражала щирість і щедрість зовсім незнайомих людей з усього світу, які об’єдналися, щоб підтримати нас, допомогти.
 
Сімдесят чотири людини п’ятнадцяти національностей перейнялися нашим болем, нашою бідою і безкорисливо, на волонтерських засадах, від щирого серця допомагали нам відчути себе потрібними, важливими, не самотніми у своїй боротьбі.
 
Їхня доброта торкнулася найглибших струн наших душ, і ці спогади назавжди залишаться в наших серцях. Ми не забудемо імен: Габбі з Німеччини, Бару з Угорщини, Джуліус з Литви, Валентина та Андрій з України, Рубен і Пако з Іспанії, Херман і Марша з Голландії, Франческа, Лесія, Енді Вудз, Стів Вудз, Джейсон, Уша, Рейчел - Англія, Європейський Союз Жінок - Англія, Австралія, Діана і Гунтер - Колумбія, Роуз та її друзі - Шотландія й Мексика, Феран і Глорія - Іспанія, Катерін, Падді Бреннон - Ірландія, Тоні - Південна Африка, Бріта та Феліпе - Німеччина, Адам - США, Леслі зі Швейцарії… Люди з Венесуели, Австралії, Італії. Усі вони стали для нас символами доброти, людяності, співчуття. Кожен з них став для нас не просто знайомим, а частинкою великої світової родини, яка підтримує Україну в цей важкий час.
 
У будинку, де ми жили, панувала атмосфера турботи й миру. Це був ковток життя. Ми сміялися, плакали, ділилися історіями, готували разом, гуляли, говорили - і відновлювалися.
 
Там, де в Україні панував біль, тут - панувала любов. Це була не просто відпустка. Це був емоційний порятунок, повернення віри в людяність, у себе, у світ. Після довгих місяців в Україні, де кожен день був сповнений страху та невизначеності, дім пані Наталії став для нас справжнім прихистком, оазисом спокою та миру. Ми змогли нарешті видихнути, відновити свої сили, набратися енергії та знову відчути смак життя. Їхня турбота, смачні домашні страви, щирі розмови за вечерею та спільні прогулянки мальовничими іспанськими вуличками подарували нам той необхідний ресурс, щоб з новими силами повернутися додому, до своїх учнів, до своєї країни.
 
Нас наповнили. Ми знову відчули, що живемо. І головне - ми зрозуміли, наскільки важливою є сила допомоги. Одна добра справа може стати поворотним моментом у чиємусь житті. Як ця поїздка стала такою для нас.
 
Ми повернулися додому з новими силами, зі світлом у серці, з переконанням: допомагати - це теж форма боротьби. Ось вона – справжня сила допомоги. Вона не вимірюється грошима чи ресурсами, вона вимірюється щирістю сердець, готовністю підтримати у важку хвилину, здатністю подарувати надію там, де, здавалося б, її вже не залишилося. Ця подія назавжди змінила моє життя, відкривши мені очі на безмежну доброту світу і на власну внутрішню силу, яка зростає завдяки підтримці інших. І за це я безмежно вдячна кожному, хто став частинкою цього дива. Ми - наповнені. Ми - вчителі, які не здаються.
 
Ми - частина великого українського народу, якого підтримує світ. І ця підтримка - наша сила. Бо коли серце відкрите, а руки простягнуті для добра - народжується диво. І це диво сталося. І воно змінило все.