Війна повністю змінила, а точніше зруйнувала моє життя. Мій рідний город Маріуполь було зруйновано, мій дім був розбомблений, потім згорів, а потім його остаточно знесли окупанти, приховуючи сліди своїх кровавих злочинів. І так ми з сином залишилися без житла. І дивом живі, бо були постійні авіабомбардування, рашистські літаки скидали по 4 бомби. А ми сиділи з сином, ховаючись в коридорі нашої квартири з вибитими вікнами, і рахували.

Страшніше за все було рахувати останню бомбу, бо вона завжди падала десь дуже близько, що тремтіли стіни будинку. І одного разу таки літак скинув бомбу на наш підʼїзд, і над нами склалося 3 поверхи, і тільки Господь врятував нас з сином. Син бачив, як після бомбардування несли та ховали людей прямо у дворі, бачив замотаних у килими загиблих людей прямо на лавках у дворі, дізнався про смерть багатьох друзів та їх родичів.

Потім через три тижні цього жаху нам вдалося вирватися з того пекла під страшними обстрілами через міни.
Синові знадобилося багато часу, щоб прийти до тями після усього побаченого та пережитого. Навіть мені, дорослій людині, було важко це пережити, що казати, коли дитина бачить весь жах війни і смерті невинних людей.
Наразі ми з сином перебуваємо в Києві та намагаємося починати життя спочатку.

Постійні обстріли, неможливість вирватися з цього жаху, відсутність води, їжі, тепла, звʼязку, світла, газу. Неможливість щось узнати, що коїться, неможливість звʼязатися з кимось із рідних, постійні авіаудари, останній приліт в наш підʼїзд. Дуже сильний холод, вибиті вікна та все навкруги горить. Це дуже страшні та важкі переживання та спогади, що ми відчули під час війни.

Була нестача всього. В першу чергу це - вода. Ми збирали сніг та дощову воду, набирали з калюж та простріляних бочок біля котельної і ледве залишилися живі, адже були такі щільні обстріли. Також не було хліба або нормальної їжі.