Марина з болем згадує свої рідне місто, свій дім, вулички. У неї єдине бажання – повернутись туди і жити вдома.

Я з міста Бахмут Донецької області. Мені 35 років. Жила все життя там. А тепер вимушена була кинути свою домівку. Зараз у Дніпропетровській області. Винаймаємо житло. Це дуже боляче, тому що зосталися без усього.

Я дуже міряла, збирала кошти на свою особисту квартиру. Зробила ремонт, облаштувала її. А тепер вимушена бути там, де я бути не хочу. Рідний дім є рідний дім.

Ми сподіваємося на те, що зможемо все ж таки повернутися у свої домівки. Будемо відбудовувати, будемо поряд зі своїми рідними, тому що зараз ми всі в різних куточках країни. Це дуже важко. Ми дуже вдячні, що про нас піклуються. Ми звертаємось по допомогу в різні фонди, отримуємо фінансову допомогу як тимчасово переміщені особи щомісяця, від ООН допомогу отримали.

Я виїхала би одразу, але в нас старенький дідусь був. Ми не могли вмовити його поїхати, тому ми теж залишалися. Зрештою, ми змогли його вмовити і виїхали в травні. Вже неможливо було там перебувати через вибухи – ні спати, ні їсти, ні нормально існувати. Так боляче, що дідусь помер на чужині! Буквально дев’ять днів минуло. Він дуже хотів додому. Ми йому пояснювали, що так склалися обставини, що ми не зможемо повернутися. Поховали його на Дніпропетровщині.

Ми тримаємося, продовжуємо жити, працюємо, облаштовуємо житло, яке нам люди надали. Спасибі їм. Але все ж таки мрія - повернутися додому. Бо там наша душа, наші спогади.

Наше місто зруйноване. У нас було місто троянд, щойно розбудоване. Лікарні, садочки, шкільні, спортивні майданчики. Це дуже боляче – жити, мріяти, радіти життю, а потім усього позбутися. І подумати неможливо, що таке могло статися. Це для нас шок. Кругом гарно, люди хороші, допомога, але все ж таки хочеться додому. І ми сподіваємося, що повернемося. Чекаємо на перемогу й віримо в краще майбутнє.