Галина Кочергіна небагатослівна: війна принесла її сім'ї горе та руйнування. З того часу їхнє село поступово порожніє.

Під час бойових дій у нас моторошно було. На нашому будинку дах підняло та опустило. У свекрухи там все полетіло, звісно, ​​а в нас – слава Богу.

У 2015 році чоловік йшов додому та потрапив під обстріл. І від стресу захворів дуже тяжко. Гуманітарна допомога була. Коли він лежав, нам ліки допомагали. А ми нікуди не зверталися.

У нас у селі зараз дуже багато порожніх будинків, люди повиїжджали. Спілкуємось із тими, хто залишився. Я тут 27 років працювала соціальним працівником, бабусь обслуговувала. Лише минулого року пішла на пенсію. Тепер сидимо удома. Ми нікуди не їздимо, з рідними та друзями телефоном спілкуємось.

Мрію про мир, і щоб усі були здорові. Це - мрія. А решта буде.