Бірюков Ілля, учень 11 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №175 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Погоріла Любов Анатоліївна

Війна. Моя історія

Час, зазвичай настільки швидкоплинний, практично зупинився тієї страшної лютневої ночі. Так, минають дні, сезони, але на календарі в більшості з нас — 24 лютого. Для українців війна — одна велика трагедія на всіх. І все ж, у кожного з нас свої пережиті жахи, свої спогади, своє світосприйняття подій. Власне, саме це ми й прагнемо зберегти, щоб через особисті історії розповісти, відчути, пережити біль Нації.

Війна перевернула моє життя. Це момент дорослішання, час думати не лише про себе.  Війна змінила один мій ранок. Була розгубленість і страх.

Потім війна змінила мої вікна — ми їх заліпили звичайним офісним скотчем, бо міцний арматурний в крамниці вже розкупили. Далі війна змінила небо — у ньому часто літало по кілька розвідувальних дронів. Слідом війна змінила звуки в просторі — це був вогонь ворожої артилерії.

Потім війна почала змінювати у моєму місті будинки — в купи завалів, а живих людей в — мертві тіла.

Моя 10-річна сестра подорослішала на десятки років за день. Вона більше не питала в мами, чи помремо ми: вона мужньо трималася. Далі війна змінила місце мого проживання — мені довелося евакуюватися. Першого березня 2022 року ми залишили місто. Залишили дім, незаправлені ліжка, зошит з домашнім завданням , який лежав на столі і чекав, поки я покладу його до рюкзаку, та так і не дочекався. Залишили все і не здогадувалися, що більше не повернемось в наш дім.

Виїжджаючи звідти, я дивився у вікно машини і не впізнавав своє місто: попіл, запах пороху, воронки, згорілі будинки, авто.

7 квітня, в день великого християнського свята Благовіщення, коли навіть птахи не будують свої гнізда, я дізнався про те, що в мій дім потрапив снаряд. Від красивого відремонтованого житла залишився тільки фундамент. Мій будинок зруйнований разом з усіма моїми улюбленими речами. Раніше я займався грою на гітарі, але зараз в мене не має такої можливості. Я мрію знову мати свою кімнату і грати свою улюблену музику. Коли я бачу, як моя молодша сестра плаче, то завжди стараюсь її заспокоїти.

Я кажу її : «Не засмучуйся, трохи треба зачекати. Війна скінчиться  і в нас обов’язково знову буде будинок». Моя сестра знову зможе малювати свої улюблені картини. Вона займається в художньому класі, але, на жаль, всі її картини згоріли разом з нашим будинком.

Що я можу зробити, коли майже нічого не контролюю? Що зрозумів про себе протягом найдовших місяців? Мабуть, лише одне — можу робити своє. Крок за кроком відновлювати свій всесвіт знову й знову, щоб вистояти й після найсильніших емоційних стресів. Продовжую це робити лише тому, що маю лишитися живим. Просто маю. Бо хто відновить мою країну, якщо ми всі помремо?

Війна, напевно, змінила усіх нас. Адже це впливає на кожного українця, уникнути війни, на жаль, неможливо. Проте я вірю, що ми переможемо, навіть більше - я впевнений!!!! Війна змінила мене морально - я став сильнішим, а також оптимістом.

Ми пам'ятатимемо загиблих героїв і підтримуватимемо руки тих, хто продовжує змагатися за наші свободу й життя. Ми вже повертаємо наші території. Наші біженці стають іскрами нового світла в нових країнах. Наші герої-енергетики повертають електрику й опалення в наші помешкання. Господь за нас і кожного нового дня цієї війни Він підтримує нас. Щоранку на запитання всього світу: «Чи жива ти, Україно?», як Даниїл у клітці з левами, ми відповідаємо: «Так, ми живі. Слава Бoгу, що дав нам побачити цей день».