Я жила неподалік Бахмута. В селі почались обстріли у перші дні війни. Було тяжко виживати без води, світла й газу. Я мати-одиначка. Мені було страшно за життя моєї доньки. Думала, все швидко закінчиться, тому не виїжджала. Власної машини у мене не було, їхати було нікуди. У селі не працювали магазини, продукти не постачали. До лікарні потрібно було їздити у Бахмут. Довго так жити було неможливо, я виїхала з дитиною зі знайомими. Так ми опинились у Кривому Розі. Зараз чекаємо на мир та закінчення війни. Повертатись мені нікуди, бо мій будинок зруйнований.