Почалася війна, мені стало дуже страшно. Росіяни наступали з такою силою, що здавалося, що не повернути життя назад. Мені стало страшно. Почалась окупація, танки заїхали в село. Не знала, куди йти що робити. Навколо – вибухи, гул, паніка. Вже в перші дні стало зрозуміло: це надовго, страшно.

Снаряди летіли прямо нашим містом. По будинках, де мешкали сім'ї. Руйнувалися під'їзди, падали дахи, гинули сусіди. Було боляче дивитись на все це. Я боялася просто вийти надвір — там були лійки, дим і мертва тиша. Здавалося, місто вимерло. Потім все вимкнули. Ні води, ні світла, ні газу. Магазини – порожні, закриті. Аптеки – теж.

Люди сиділи в підвалах, у темряві, в тиші, що порушувалась лише черговим вибухом. 

Виїхати — означало ризикнути життям. Залишитися — означало чекати на смерть. Я обрала перше. Знаю, що мій будинок згорів. Сумую. Чекаю. Вірю, що все відновиться, що моє місто підніметься. Вірю, що Україна переможе, а я ще повернусь додому.