Коли почалася війна, я не очікувала, що все станеться так швидко. Здавалося, звичайний ранок, але вже за кілька годин усе перевернулося з ніг на голову. Телефон не замовкав — усі один одному дзвонили, не вірячи у те, що відбувається. Було страшно до тремтіння. Я з рідними спала в одній кімнаті. Ми відразу побігли у погреб. Мама не встигла - наш будинок накрив снаряд. Мама вижила, потім ми її знайшли. 

З кожним днем ставало все небезпечніше. Обстріли посилювалися. Спочатку - поодинокі, потім - залпи. Земля тремтіла від "Градів", стіни тремтіли від близьких прильотів. Магазини та аптеки один за одним закривалися. Люди спочатку стояли в чергах кілька годин, потім черги зникли, бо зникли і продукти. Ми з родиною переїхали на іншу вулицю. Я боялася. Перестала спати ночами. Щоночі ми з сусідами спускалися до підвалу — там холодно, сиро, але хоч трохи безпечніше. 

Прямі попадання до житлових будинків — не раз, не два. Зруйнували школу, потім дитячий садок. Місто буквально стирали з лиця землі. Ставало ясно: росіяни не зупиняться, вони підходять дедалі ближче.

Коли один із снарядів потрапив у будинок навпроти, я зрозуміла, що треба їхати. Стало нестерпно небезпечно залишатися. Ми зі знайомими виїжджали рано-вранці, коли ще було трохи тихіше. Дорога була нервовою, повною блокпостів, підозр, тривоги. Мені здавалося, що серце ось-ось вискочить. Так ми доїхали до Черкаської області. Всі рідні поруч зі мною. Головне, що всі живі. Сподіваюсь, що скоро настане мир, та ми повернемось додому.