Все було добре, поки не почалась війна. Я не виїжджала, бо вдома є вдома. Довго не могла вирішити, чи евакуюватись, бо вдома були всі умови. Я думала, що це не надовго. До останнього не могла повірити, що війна відбувається реально. У місті були сильні обстріли, не було світла та води. Добре, що у мене була свердловина. Магазини не працювали, аптеки також. Коли снаряд прилетів біля будинку, я вирішила вивезти своїх трьох дітей. 

З чоловіком їхали порожньою трасою. Було страшно, бо взагалі не було машин.

Люди боялись евакуюватись, боялись загинути. Ми ж все таки доїхали до Запоріжжя. Потім до нас навідувався мій батько. Одного разу під час дороги він потрапив під обстріл. Відбувся легким переляком, але я дуже за нього перехвилювалась. 

У Запоріжжі ми винаймаємо квартиру. Зараз не знаю, чи буду їхати далі. Не хочеться нікуди евакуюватись. Вірю в перемогу України. Хотіла б повернутись додому з дітьми.