Я жила зі старшим сином і внуками у селі Преображенка Запорізької області. Працювала в магазині. Перший місяць під обстрілами ходила на роботу. А потім уже сиділа в підвалі. 

Зрештою, по нас приїхав мій менший син. Ми похапцем покидали в автомобіль подушки, ковдри, одяг і виїхали у місто Вільнянськ, що за тридцять кілометрів від Запоріжжя. Я так і зосталася тут, винаймаю кімнату. А старший син зі своєю сім’єю зараз живе Румунії. 

У Преображенці залишилася мама. Їй 88 років. Коли я провідувала її останнього разу, в село прилітали і касетні снаряди, і фосфорні бомби. У будинок сусідки влучила ракета. Добре, що її не було вдома. 

Завтра поїду по маму і заберу її до себе, бо вже зовсім небезпечно. Хоча вона й не хоче виїжджати. Там живуть люди. Отримують гуманітарну допомогу. Амбулаторія працює – можна отримати безкоштовні ліки. Газу немає. Росіяни перебивають лінії електропередач, але електрики по можливості лагодять. 

Сподіваюся, що влітку війна закінчиться.