Денисенко Анна, ІІ курс, ДНЗ “Сумський центр професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу”

Вчитель, що надихнув на написання — Мельник Людмила Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Місто моє, я тебе не покинула...

Надія Позняк.

На берегах Псла розкинулося одне з найкращих міст в Україні — Суми.

Воно зачаровує своєю неповторністю: різнобарвними квітами на клумбах, парками, бурхливими фонтанами, затишними вулицями, людною “сотнею”- так називають одну з головних вулиць — Соборну, величавою архітектурою. Якась невимовна радість переповнює душу, коли усвідомлюєш, що ти частинка цього чудового міста з розміреним життям. Так було до початку війни.

24 лютого 2022 року я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Якісь гучні звуки розривали ранкову тишу. Спочатку здалося, що сусіди роблять ремонт, але це було не так. До мене в кімнату зайшла схвильована мама, я її ніколи такою не бачила, в руках вона міцно тримала телефон. Тихо сказала : “Почалася війна”.

Її очі наповнилися болем та розпачем. Звуки вибухів ставали гучнішими. Мама опанувала себе і швидко почала збирати речі в рюкзак, тато думав, що нам робити, я не розуміла, як підтримати батьків, чому це відбувається, де зараз мої друзі.

Війна увірвалася в наше життя несподівано, забравши з собою відчуття безпеки та спокою. Тато вступив в ТрО (зараз в ЗСУ), щоб захищати наше місто від окупантів.

Під час тривог та вибухів ми ховалися у ванній кімнаті. Нам чомусь здавалося, що це найбезпечніше місце у квартирі. На вулицю виходити не можна. З вікна балкона спостерігала, як люди похапцем кладуть речі в авто та залишають свої помешкання. 

Майданчики порожні, не чути дитячого сміху. Місто стало сумним та безлюдним.

Під час евакуації ми з мамою не покинули Суми, бо тут залишався тато. Мій день народження на початку березня, я не святкувала. Зазвичай ми з друзями збиралися у піцерії, пригощалися, спілкувалися, потім ішли в кінотеатр. Але цього року були лише телефонні привітання. Десь у кінці квітня я вперше вийшла в місто. На клумбах зеленіли тюльпани, оживали троянди. Люди йшли у своїх справах. На їхніх обличчях був неспокій. Місто стало іншим, і ми також стали іншими. Але воно живе, моє рідне. Місто живе, бо в ньому є люди. “Добре, що ми не поїхали “, - подумала я тоді.

Моя мрія навчатися на кухаря здійснилася восени 2023 року. Вступила після 9 класу в один з міських професійно-технічних закладів. Перші кроки в опануванні професії, волонтерство, ІІ місце на ІІІ етапі ХХІV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика серед учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти — усе додає упевненості, що залишилася недарма.

Минуло майже три роки повномасштабної війни. Моє місто зазнає щоденних потрясінь. Та, попри випробування, люди, що залишилися, наповнюють його життям. Вірю, що ми вистоїмо. Упевнена, що не покину тебе, моє рідне місто.