«Місць у потязі не було, тож мене могли не взяти»

Леонід Миколайович хворіє на діабет, через це втратив зір. На початку окупації відчув сильну нестачу ліків, але вдома залишався до останнього. Виїхав тільки після бомбардування Краматорського вокзалу. 

Я проживав у Донецькій області, село Хрестище. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Зателефонував брату, а він сказав, що по ходу війна почалася.

Одразу перестали працювати магазини. Продукти не підвозили, і ми не розуміли, що буде далі. Потім почали стріляти.

В першу чергу я відчув, що немає ліків. Я – на інсуліні, він і закінчився у першу чергу, в мене ще й сімейний лікар зник. Ми пішли в аптеку в Слов’янськ, а там сказали, що треба направлення від лікаря. Я отримував пенсію, трошки грошей при собі мав, тому довелося його самостійно собі купувати. 

Я добре пам’ятаю обстріли, солдат на вулицях. Більше я нічого не можу сказати, тому що я не бачу нічого, тільки чую.

Я зателефонував другу, попросив, щоб він мене забрав звідси. Він на другий день приїхав і забрав нас на Слов’янськ. Ми там два тижні жили, а потім, як в Краматорськ прилетіла ракета, не витримали і поїхали. Ми на вокзалі чекали потяг, а вивозили тоді тільки дітей, жінок і інвалідів. 

Я не знав, чи мене візьмуть – провідники кричали, що місць немає. Ну, щоб ви розуміли, у нас в купе було 12 чоловік. Ми доїхали до Полтави – там багато людей вийшло, і в купе залишилось 8 чоловік, а в Києві ще вийшли люди, і з’явилося вже вільне місце. Зараз ми в Черкаській області, а спочатку були у Львові. 

Думаю, поки наші розумні голови не сядуть на переговори, то війна не закінчиться. Якщо не домовляться, то я не знаю, що буде далі. 

Я думаю, Україна переможе, буде все добре, тільки я, мабуть, цього не дочекаюсь.