«Ми пережили страшне лихо»

Після сидіння у холодному підвалі під час обстрілів Тетяна Романівна захворіла на бронхіт. В її будинок влучили уламки снарядів, та вона радіє, що і вона, і син залишилися живими. 

Я і в 2014 році постраждала, і зараз. Я переїхала зі Слов’янська в батьківську хату, у село в п’ятнадцяти кілометрах від міста. Три вікна вилетіло з рамами: ледь приліпили їх, плівкою позабивали, тепер дує кругом. Дах тече. Правда, дали брезент - будемо накривати. Шматок снаряду влетів у стіну – будемо замазувати. У мене ще бронхіт виліз, бо довго сиділа у підвалі. Ну, слава Богу, живі-здорові.

Живемо ми скромно, на пенсію не розженешся, син мало заробляє. Поки автобус їздив, їздили в Слов’янськ. А з 24 лютого автобуси перестали їздити, і я сиджу тут. Слава Богу, дають гуманітарку. Оце хочу дрова получить. Обіцяли, але не дають. У сина роботи немає - чекає, поки на роботу викличуть.

Рада, що ми живі, а то людей повбивало, хлопці молоді страждають, руки-ноги побиті, здоров’я позабирала ця війна. Хотіли нас з односельчанами вивезти, а куди ми виїдемо, як нема нічого?

Хоча вже зараз багатенько людей поприїжджало, бо у нас тихіше стало.

Я так хочу, я молюся днем і вночі, щоб війна до весни закінчилась. Магазини не працюють, автобуси не їздять. Правда, світло недавно дали - трошки легше стало. І ви знаєте, я віруюча, я весь час молюся, щоб хату відремонтувати, щоб було де жити. Оце син приїде – будемо вікна замазувати, бо дуже дує, а в людей і дахи позносило. Поряд з нами села Долинка та Краснопілля, то там взагалі все порозносило, що до нас люди повтікали. Страшно подумати, яке ми лихо пережили!