"Мир – це спокій у душі, у домі, у селі, у країні!"

Кравцова Поліна, Новопсковський опорний заклад освіти

Мене звати Кравцова Поліна і зараз мені 14 років. Коли почалася війна, мені було 7 років і я мало що пам’ятаю. Та передивляючись свої фото з дитинства, я згадую речі, які назавжди залишаться в моїй пам’яті. Я народилася у місті Краснодон, нині це Сорокіне. Пам’ятаю, що у моєму дворі було багато дітей і в мене була подружка дитинства Тая. Ми жили по сусідству, тому весь вільний час проводили разом. Навіть разом ходили в одну групу до дитячого садочку. З нею ми гралися іграшками, робили пікніки, каталися з гірки біля двору і разом зустрічали Новий рік!

Я не пам’ятаю день, коли дізналася, що почалася війна. Батьки ходили на роботу, я ходила у перший клас до гімназії, займалася бальними танцями у студії вже три роки. Все було, як завжди. Але одного дня мама сказала, що я не піду у літній шкільний табір, а поїду до бабусі в село..

Через деякий час вони теж приїхали, але у мене був справжній шок, що вони не привезли у село нашого рижого котика Степанчика. Тато сказав, що Степан перелякався пострілів і прогриз коробку, в якій його везли, та втік. Натомість мені батьки привезли крихітне місячне кошенятко, і сказали, що воно також буде мене любити так само, як і Степанчик.

Його улюбленим місцем був наш великий акваріум. Мама часто лаяла кота, бо він лапами рибу ловив у ньому. Це було дуже кумедно. Нажаль, всіх рибок довелось випустити, бо розпочалися бойові дії і батьки боялися, що щось може влучити у вікно і акваріум розіб’ється..

Восени я пішла до школи у селі Писарівка, де жили вже ми всі. Батьки казали, що це ненадовго, і я повернуся до свої друзів, у свою кімнатку з іграшками. Але ми так і не повернулися.

Ми більше не будемо нікуди переїжджати, бо тут наш дім. Вдома на мене чекає улюблена кішечка Мася, якій вже сім років. Вона терпляче чекає, поки я закінчу вчити уроки, та ми разом будемо лежати на диванчику і щось дивитися по телевізору.