«Я зрозумів, що кожен прожитий і мирний день - це щастя»

Війна-це кошмар, біда і горе. Якраз в перший день війни я перебував у Луганську. Поїхав забрати онука до себе, він тут навчався до третього класу. Я пам'ятаю, що це було горе, кругом метушня.

Люди не могли зрозуміти, що сталося. Я не міг зрозуміти, як в Україні, на моїй батьківщині таке буде. Кошмар. Я не знаю, до кого претензії пред'являти, кого лаяти.

Війна вплинула на нас. В гості до онука не можемо поїхати вже шість років, не можна допомогти дітям. У нас в селищі роботи немає.

У Новопскові здебільшого приватні будинки, у всіх свої водопроводи, свердловини. Газ є, перебоїв поки не було.

Найважливіше і цінне те, що мої діти в Луганську залишилися живі. Онук закінчив школу і вступив вчитися, онучка теж закінчила школу і поступила вчитися. Одна навчається в Сумах, а інший в Луганську. І три роки тому у мене народився правнук.

Через війну змінилося ставлення до життя. Я тепер зрозумів, що кожен прожитий день – це щастя, кожен мирний день – це щастя. І кожен день війни-це горе і нещастя. Я ненавиджу ці дні, коли йде війна. Я ненавиджу всіх і себе за те, що ми не змогли цьому запобігти.

Дечому я, звичайно, навчився, але такий досвід краще не купувати. Навчився виживати, коли нічого немає. Навички та знання у мене залишилися ще з тих часів, коли закінчував радянську школу. Я - того гарту; виховувався, жив і працював при тій владі. І всі герої, які були для мене, такі і залишилися. Нічого не змінилося, мене вже не переробиш.

Донька отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова на сина. Звичайно, це було важливо. У той час в сім'ї було шість чоловік і всі безробітні. Жили на одну пенсію. Це була радість і підмога. Але ж багато людей приїжджали сюди, залишившись без одягу, у них не було ні вилки, ні каструлі. Все це доводилося по-новому отримувати або купувати.