24 лютого я знаходилася у себе дома в Маріуполі ,у шостій ранку коли чоловік пішов на роботу я почула вибухи ,тоді я була на 36 неділі вагітності і повинна була їхати в лікарню на обстеження,але було так страшно,що я залишилася вдома і вже тоді почала готувати речі на всякий випадок.

Народження мого синочка.Це була сама страшна подія. 17 березня у мене відійшли води і я почала рожати ,а куди їхати під обстрілами ми не знали .Шукали лікарів шість годин і нарешті знайшли ,одного,який зробив мені укол і втік.Народила аж 19 березня ,мені робили операцію лікар-хірург ,без світла У мене почалося ускладнення і треба було робити ще одну операцію ,я не могла ходити неділю і весь цей час коли знов щось прилітало я через біль брала дитину і сідала під ліжко .Коли все затихало я так і сиділа там тому що встати просто не могла ..

Закінчилося все ,їжа ,вода Мій чоловік з матусями утрьох бігали і шукали де можно взяти хочаб води Набирали з річки ,кипʼятили на кострі і пили Міняли у орків речі на молоко ,мені треба було кормити сина ,а у мене не було чим .

Ми сиділи у подвалі з моєю родиною і родиною чоловіка ,звісно були непорозуміння у всіх ,тому що ми не знали що робити і всі були знервовані ,але зараз вже все добре Разом ми не живимо ,хтось поїхав за кордон ,хтось захищає нас ,а ми с сином в Україні і чекаємо на перемогу .

Коли я побачила сина..мене це так зворушило. Це моя перша вагітність ,ми дуже чекали цього .В мене хвороба з якою дуже важко завагітніти але це вийшло і коли я побачила його забула про все на світі.Головне що він живий .

Зараз роботи немає,тому що син ще дуже маленький.До війни я працювала адміністратором у суші барі.Мені дуже подобається розмовляти з людьми ,тому думаю що коли ми переможемо я знов повернуся до своєї улюбленої професії.

У мене шрам на весь живіт ,він кожен день нагадує мені що нам прийшлось пережити і все своє життя я буду памʼятати за це.