Філягіна Катерина

10 УІФ клас, Херсонський академічний ліцей імені О. В. Мішукова ХМР при ХДУ

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рембецька Ольга Віталіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Повномаcштабне вторгнення – це жахлива річ, яка навчила нас цінувати кожну мить і те, що ми маємо…

24 лютого о 5 годині ранку я прокинулася від того, що почула телефонний дзвінок. Мама розмовляла з її знайомою та запитувала, чому ми маємо покинути нашу домівку. Після завершення розмови ми були шоковані, - почалася війна. Вся сім’я кинулась збирати речі для від’їзду: їжу, документи, теплий одяг і найголовніше наших домашніх улюбленців. Ми зібралися рекордно швидко й вирушили в дорогу.

Вже о шостій годині були неймовірні затори, ми думали, що це ненадовго, тому близько півгодини чекали якогось роз’яснення ситуації. Згодом ми поїхали до знайомих за місто, де і пережили окупацію, але про це розповідь буде трохи згодом.

Наше життя розділилося на до і після.

Це були важкі часи, бо ввечері ми отримали звістку про те, що наша квартира повністю зруйнована. В неї потрапив снаряд, і все вигоріло аж до цегли.

Уявіть, сьогодні у Вас є все, що ви накопичували роками, на що відкладали гроші, а на наступний день – нічого, окрім теплого спортивного костюму, зимових чобіт, телефону та домашніх тварин. Я це пережила, та це дуже сумно усвідомлювати…

Наше життя було далеко не цукрове. Поряд з будинком був магазин, але в ньому були тільки газовані напої, морозиво і т.і., що треба для відпочинку на дачі. Ми варили суп з рибної консерви, замість чаю пили узвар з гілок дерева, коржик з борошна і води був хлібом, і таких прикладів безліч.

Далі почалась окупація. Пізніше, коли можна було їздити на базар за продуктами харчування, я щоразу бачила російських військових і молилася, щоб кожна така поїздка скінчилася як найшвидше і залишилася живою. Наше повсякденне життя щогодинно супроводжувалося обстрілами, польотами літаків над будинком, їздою ворожих машин і танків.

Завдяки цьому я могла без годинника сказати, котра година та визначити за звуком, яка техніка проїхала.

Я прожила 3 місяці в Херсоні з початку війни. Кожного дня я задавала собі одне і те саме питання, але не знаходила на нього відповіді. Чому почалося вторгнення та навіщо це продовжувати?

Всі ці страшні події дали мені зрозуміти одну дійсно важливу річ: ми маємо цінувати кожну навіть маленьку річ, яку маємо: спів пташок, сонячні дні, посмішки людей, але найголовніше – це життя та близькі люди, які тебе люблять, підтримують і знаходяться поруч з тобою. Завдяки цьому у мене є сили йти далі, мріяти, не здаватися та будувати нашу чарівну Україну!