"Ми сиділи на дивані, дивилися новини і плакали"

Бельговська Анна Володимирівна, 16 років, студентка Кам’янського енергетичного фахового коледжу

Викладач, що надихнув на написання есе: Черниш Юлія Павлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мир в нашій державі актуальний, як ніколи.

Війна… Це страшне слово я чула з фільмів, книжок та розповідей прадіда та прабабусі. Не могла навіть уявити, що в нашому сучасному житті буду відчувати те, що і мої предки. 24 лютого 2022 року назавжди розділило наше життя на до та після…

В цей день я мала, як завжди, встати о 7 ранку, щоб сісти в автобус та поїхати навчатися до коледжу. Але о 6 годині мене та мою сестричку розбудила мама і тремтячим голосом повідомила, що годину тому російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій Україні та розпочали повномасштабне воєнне вторгнення. Це був шок… Я спочатку не зрозуміла, що це для нас означає. По телевізору транслювали жахливі кадри вибухів та руйнувань. Мама попросила мене зібрати наші цінні речі в одну сумку, і коли поклала останню річ - усвідомила, що сталося. Ми сиділи на дивані, дивилися новини і плакали, не могли в це повірити.

Це важко було усвідомити, що в ХХІ столітті може відбуватися таке жахіття. Цей день означав для мене кінець мого безтурботного життя і важкі випробування для моєї сім’ї та постійний страх за близьких та друзів. Це початок нового життя під сиренами, військовими винищувачами та вибухами, які доносилися із сусідніх населених пунктів. Молитви, щоб наші героїчні Збройні Сили України захистили нас і не пропустили цих нелюдів на нашу територію.

Після початку повномасштабного воєнного вторгнення моє життя та життя моєї родини змінилося назавжди. Розпочалися сірі будні, сльози та постійні перегляди новин з фронту. Потім ми згуртувалися та почали допомагати армії, щоб прискорити Перемогу. Ми не покинули нашу неньку -Україну в тяжку хвилину і як могли, допомагали їй. Відправляли фінансові внески, передавали їжу в місцеві територіальні оборони та збирали посилки з необхідним на передову. Також різали тканину на смужки для плетіння маскувальних сіток та відносили в приймальні пункти одяг для переселенців, які втратили свої домівки. Мій дідусь вступив до лав територіальної оборони та чергував на блокпостах, захищаючи своє селище.

В них немає нічого святого. Варвари, мародери, ґвалтівники та вбивці. Страшно, коли така армія тероризує наше населення. Пам’ятаю, драматичний театр в м. Маріуполі, де ховалися від бомбардувань цивільне населення міста з дітками. Жах! Більше тисячі мирних жителів загинуло під руїнами будівлі, на яку скинуто з літака бомбу в тисячу кілограм. Цинічність цього вчинку полягає в тому, що обстрілюючи місцевість біля театру, вбивці не давали врятувати вцілілих людей з під завалів. І таких випадків за всю війну – безліч. Також приголомшило мене катування та вбивства місцевого населення на окупованих територіях.

Велика вдячність нашим Збройним Силам України, які відчайдушно боронять наші землі по всіх лініях фронту. За їх незламний дух, силу волі та людяність.

Що означає мир для мене сьогодні? Це тиша… Вимкнена тривога по всій території України, мирне синє небо над головою, гарні новини по телевізору, відновлюється інфраструктура в усіх населених пунктах, щасливі та усміхнені українці. Перемога!