«Ми з сином чотири місяці в погребі просиділи»

Пенсіонерка з Тоненького Віра Іванівна переживала обстріли разом із сином, який не міг залишити хвору маму на самоті. Поки лунали постріли, вони сиділи у погребі, а пізніше лагодили те, що розтрощили уламки снарядів. Єдина мрія, якою живе жінка, є спокій.  

Я з 1982 року сама виховувала двох синів. Чоловік помер від онкології. Зараз зі мною лише один синок живе, інший залишився у Донецьку та ніяк звідти приїхати не може.

Памʼятаю, перед першим обстрілом по вулиці їхала якась машина, бажаючих виїхати скликали до магазина. Люди, які повиходили, поїхали в Карловку і Селідово, там було спокійніше. Я не пішла, бо в мене ноги хворі, я лише з ходунками пересуваюсь. Казала сину, щоб їхав з людьми, та він не захотів, залишився. А потім по нас почали стрілять…

Страшно було. Ми з сином чотири місяці в погребі просиділи. Електричні стовпи повалили, то у нас світла не було, пенсії не було. І хата наша постраждала, всі вікна повибивало і дах пробило. Та одну сторону даху ми замінили, а іншу поки що не змогли. 

Зараз тут тихо, а нещодавно обстріли були в Невельскому, нам дуже чути було. Хочеться, щоб було спокійно.