«Ми поїхали, коли я почала боятись засинати, чекаючи обстрілів»

В Новоселівці якийсь час було тихо й Анна навіть не думала, що їй доведеться кидати домівку. Однак, настав час, коли ситуація через обстріли стала вкрай небезпечною. Тоді Анна забрала дітей і виїхала на евакуаційному потязі

Ми спали й навіть не чули, коли пролетіли ракети на Краматорський аеродром. А коли прокинулися, дізналися з новин, що почалася війна. Ми не могли повірити, що знову все буде, як у 2014 році. Але тоді ми не покидали дім - ми живемо на околиці Слов’янська і знаходилися під контролем української армії.

У нас було більш-менш спокійно, ми ще нічого не чули. Але ми, звісно, дуже хвилювалися за те, що відбувається в Україні. Хотілося, щоб це все швидше закінчилося. Нам не хотілося покидати будинки і їхати в якісь більш безпечні місця.

Були деякі побутові труднощі. Гроші зняти було великою проблемою - потрібно було вистояти колосальні черги. Проблеми були з пальним: не так просто було заправити автівку і виїхати. Продукти у нас були, світло було. Взагалі, спочатку у нас було дуже тихо, але потім ситуація змінилась, і з кожним днем стає все гірше і гірше.

Коли я почала боятися лягати спати, бо могла прилетіти ворожа ракета, я прийняла рішення виїжджати і вивозити дітей. Ми виїхали евакуаційним поїздом з Краматорська до Ужгорода. Звісно, було важко - нас в купе було дев’ять людей.

Чоловік працює в Слов’янську на залізниці - він має працювати. А ми з дітьми були на Закарпатті, потім переїхали на Дніпропетровщину, в Новомосковський район. Всі наші рідні самі виїжджали, а бабусі залишилися на місці. Котик наш залишився там, тому що тато залишився і приглядає за ним.

Після таких подій ми почали цінувати те, що мали. Зараз розумієш: те, що було, - це найбільший скарб, найбільше багатство, і потрібно цінувати те, що є. Цінувати те, що мирно, що не стріляють. Ми могли поїхати, куди хотіли, повезти дітей на відпочинок. Діти могли спокійно навчатися.

Я не знаю, коли скінчиться війна. Хотілось би якнайшвидше. Хотілось би повернутися у свій дім, спати на своєму ліжку, бачити своїх рідних кожного дня - щоб все було добре. Я вірю, що наше майбутнє буде світлим, без війни, наші діти нічого не боятимуться. І звичайно, ми будемо жити у своїй країні, у своїй незалежній Україні.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/