"Ми поховали чоловіка біля під'їзду, як котика. Без документів"

Я з Маріуполя. Працювала там, хоч уже пенсіонерка. З 2 по 5 березня була на роботі, бо ніхто мене не змінив. Вдома – чоловік лежачий хворів, чорнобилець. 10 березня він помер. Ми його поховали біля під'їзду як котика, без документів. А 15-го ми з дітьми виїхали з Маріуполя. Якби чоловік був живий, я б, певне, залишилася. Бо куди ж я його покину - він був лежачий. 

Їхали, куди очі дивилися. Ми ночували в Бердянську, потім приїхали в Запоріжжя, потім – біля Вінниці у молитовному домі. Поїхали далі, зупинилися в Чернівцях. Я побула трохи в Ужгороді, а зараз у Ворзелі біля Києва. З дочкою й онуком.

У 2014 році ми нікуди не виїжджали. Ми жили в Іллічівському районі. Там було страшно, але не так, як на лівобережжі. Навпаки, до нас приїжджали з Донецька.  

23 лютого я працювала в нічну зміну. Ввімкнула зранку телевізор і почула нашого президента. А далі - хтось зміг доїхати до роботи, хтось не зміг. Я живу найближче, тому бігала дівчатам їсти приносила, сама працювала. 

Діти жили в Іллічівському районі, біля парку Петровського - там джерело. По воду ходили туди під обстрілами. Трішечки були запаси продуктів. Готували з сусідами. Діти у дворі готували.   

Було дуже страшно. Весь час стріляли, вибухали бомби, ми не спали. Готували джгути на випадок, якщо, не дай Бог, із кимось щось трапиться. Онук сидів під столом, ми читали молитви, зять співав "Ще не вмерла Україна". Важко було. Ми, слава Богу, не втратили нікого. Окрім природньої смерті мого чоловіка. 

Дуже хочеться додому. Уже заморилися по чужих кутках. Витрати більші, ніж прибутки. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова, це допомога конкретна! Дякувати всім. Держава теж допомагає.

Ми виїжджали 15 березня з міста. Дуже велика у нас була колона. Біля 4 тисяч машин. Ми їхали дуже повільно. Багато було блокпостів. Але виїжджали ще без фільтрації. Ще цього жахіття ми не застали.

Добрі люди були. І ми ділилися, і з нами ділилися. У Запоріжжі нас поселили волонтери. Нагодували, дали постіль. 

Наша родина стала дружнішою. Ми з чоловіком жили окремо від дітей, а тепер я з ними. Ми стали ближчими, потрібнішими один одному. Виручаємо один одного.

Від війни позитивних емоцій ні в кого немає. Моя дочка психолог, то вона мене мотивує. Я й сама намагаюсь триматися, наскільки це можливо. Хоча це дуже важко. Онук – активна молода людина. Ми з ним ходимо в парк, гуляємо, годуємо котиків. Я тиждень як пішла на роботу. Рада, що вийшла в люди.

Уже немає сил переїжджати. Фінальна моя точка у Маріуполі. З нашою українською Перемогою. Навесні, як усе зацвіте, буде наша Перемога!