«Ми нашу діляночку вже вирівняли, засіяли травичкою, у нас вже й квіти цвітуть»

Валентина Василівна з чоловіком встигли виїхати з Бучі першим же безпечним коридором. Великим щастям для них було дізнатись, що будинки їх родини вціліли. Тому вони вже повернулись додому і навіть майже навели лад після окупантів

Мені 68 років, я корінна бучанка. Над моїм містом завжди літали літаки – це було звичним. Я в молодості багато дуже років працювала в Києві, а потім, у дев'яності, було важко з роботою - то вже переїхала в наше місто, де й народилась, і вже тут працювала. Так що я тут весь час.

Війна застала мене в ліжку. Було хвилин двадцять на шосту. Я прокинулася від дуже низького і дуже різкого польоту літака, потім почула вибухи і зрозуміла, що це війна. Перше, що я побачила після того, як підскочила від вибухів, це колону машин, які швидко-швидко виїжджали з міста.

В мене ще десь тиждень такий стан був - суцільний мандраж. Мене всю отак колотило, трясло, нічого не їла. Весь час вибухи - майже без переривів. Страшно було, звичайно. Єдине, що нас чоловіком підтримувало - те, що на той час наші діти тут не були. Вони біля нас живуть, а тоді саме виїхали на відпочинок. Нас це трошки нас заспокоювало - що хоч діти й онуки не бачили всього й не чули.

Ми одразу не наважилися на евакуацію, бо наш родич був у теробороні. Він нас трохи стримував: казав, що зараз не на часі. Бо встигли вирватися ті, хто поїхав 24 лютого. А вже 25-го і 26-го там порозстрілювали людей. Тому ми сиділи й чекали дозволу. Перший коридор був 9 березня, і ми виїхали. 

Ми довго чекали, бо дуже часто були ці патрульні - весь час нас «шманали», обшукували, обдивлялися з тими автоматами на нас націленими. Ну, якось ми вже вирвалися. З Бучі до Києва їхали п'ять годин, а потім вже з Києва поїхали на захід України.

Ми поїхали в те місце, де вже були наші родичі - вони виїхали 25 лютого. Спочатку нас влаштували там в гуртожиток, але ми тільки ніч там переночували. Діти за нас дуже турбувалися. Вони на той час вже були в Україні – в західній частині. Вони в інтернеті зв'язалися з рієлтором того міста, в якому ми знаходилися, і знайшли нам квартиру. Ми жили там весь час, поки не повернулися. А зараз там живе наша невістка з дітьми. Син поки що не дозволяє їм юди повертатися.

А буквально через день-два після того, як ми поїхали, в наші помешкання вдерлися ті рашистські недолюдки. Вони жили в нашому помешканні і в помешканні моїх дітей. 

Ну, нічого. Ми нашу діляночку вже вирівняли, засіяли травичкою, у нас вже квіти цвітуть. По цей день цвітуть, хоч вже кінець жовтня. Слава Богу, вони нам у будинку нічого не перебили: ні меблі, ні техніку, - просто зробили свинюшник. Тому нам залишалося тільки все це поприбирати, повикидати, повичищати. А це ж все - не проблема. Єдине, за що ми молимо, - щоб вони знову сюди не повернулися.

Коли звільнили Бучу, нам сусідка прислала відео з дрона. І ми побачили, що наші будинки цілі. У нас така ділянка - ми як на острові. На нашій ділянці три будинки. Найстаріший - ще моїх діда й баби, там і мої батьки жили, і ми жили з сестрою. Цьому будинку вже майже сто років. Потім ми із чоловіком побудували будинок, а потім вже і син собі побудував.

Єдине - трошки дошкуляють повітряні тривоги. Коли в нас почався ось цей карантин ковідний, я дуже сумувала від того, що над нами не літають літаки. Потім, коли вони знову почали літати, було дуже приємно. Я весь час бачила Мрію, яка над нами літала, і ті ж Руслани. А зараз як почую літак - одразу лякаюся. Добре, що це наші, але ж боюся, що можуть бути ці недолюдки.

Дуже хочу, щоб моя сім'я повернулася додому. Я дуже жалкую за своїм собакою. Він був дуже великий і вуличний - ми не могли його забрати. Він був не прив’язаний, вільно пересувався по ділянці. Коли почали обстрілювати, він злякався і вискочив. Кілька днів вискакував, повертався тільки, щоб поїсти. А коли ми виїжджали, він не повернувся. Я залишила йому багато їжі в каструлях, але коли ми приїхали, їжа не з’їдена була. Тепер мене совість мучить, і я вирішила, що візьму собаку тільки як війна закінчиться.

А так взагалі у нас все нормально. Ми не розкисаємо: ми тримаємося, ми працюємо. Допомагаємо сину, повернулися на роботу. Все добре - аби тільки війна закінчилась. Дай Бог здоров'я нашим хлопцям, які воюють за нас, і скорішої перемоги, звичайно.

Віримо в перемогу, віримо в свої можливості, якось намагаємось трошки допомагати. У мене навіть таких думок немає, що щось може бути інакше, як наша перемога. Тому що якщо перемоги не буде, то життя тоді не буде.