"Ми лежали, обіймали котиків і рахували «раз, два, три .... на 7 - будинок заходив ходуном"

Українська художниця Ольга Wilson малює «душі» загиблих українців.

"Хотілося б поділитися двома історіями... Перша пов'язана зі мною, дівчиною і нашими бойовими котами. Друга з моїми батьками.

Ми продовжували ходити на роботу (стоматологи) і жити звичайним життям у Маріуполі. Тривало це не довго. Коли військові дії перейшли в «наочну» фазу, ми намагалися допомагати, чим могли: привезли майже дві машини речей, ковдри в ХАБ гуманітарної допомоги для мирних і військових, ходили здавати кров у центр переливання.

Центр був забитий, наші люди теж хотіли допомогти пораненим і стояли там із самого відкриття щодня, поки в місто не почали прилітати бомби. В один із днів військові почали відчиняти продуктові магазини та аптеки, щоб жителі не померли від голоду і можна було ліки доставити до лікарень, адже місто вже було в оточенні.

У наш будинок було кілька прильотів, перед цим були попадання в сусідні будинки, в підвалах ми не ховалися але облаштували собі «притулок» у коридорі, це і врятувало нас. В ніч з 11 на 12 березня, тоді ми прокинулися о 4-5 ранку від звуку літака. Свист і вибухи наближалися. Ми лежали, обіймали котиків і рахували «раз, два, три .... на 7 - будинок заходив ходуном і почувся звук розбитого скла.

В цей момент дівчина хотіла піти перевірити, у нас це чи ні, її зупинила моя рука і фраза: "Має бути парна кількість вибухів", і в цю ж секунду снаряд прилітає в сусідній будинок. Досі стоїть перед очима спалах вогню і тріск дверей з осколками скла, що летять у нас.

Тато у мене хворів і допомагав у міру своїх сил, а ось Мама молодець. Зорганізувала весь під'їзд, організувала польову кухню і часто була організатором активностей з підготовки запасів для багаття та готування їжі.

За тиждень ситуація почала погіршуватися, прильоти ставали все сильнішими. Ми вирішили намагатися виїхати на мотоциклі. Перша спроба була невдалою, по дорозі в гараж потрапили під автоматні обстріли і ховалися в канаві, з другої спроби вдалося вивезти мотоцикл, взяли пару рюкзаків з документами мінімум речей, котів у рюкзаках і поїхали до Бердянська.

Там знайшов машину у друзів, заправили з горем навпіл і поїхав до Маріуполя за рідними. Перший день у місто не пустили, йшли бої скрізь. Наступного дня вдалося заїхати, але до рідних не дістався. Стояли рашисти і не пускали далі. Йшли стрілкові бої, дали шанси 5%, що повернуся назад...

Забрали знайомих і друзів і повернулися до Бердянська, наступного дня з дівчиною та котами поїхали до Запоріжжя. Їхали добу, ночували у селі у школі, пройшли більше 16 блокпостів, дісталися на нашу територію. При зустрічі наших військових навіть розплакалися. Доїхали до Дніпра, там зустріли друзі та допомогли з проживанням та акліматизацією.

Зв'язку з рідними не було більше місяця. У той район не пускали військові, там йшли постійні бойові дії. Пізніше я дізнався, що батько зник безвісти…їхній будинок розбитий авіоналетами. Мама пройшла фільтрацію та автобусом через "дирляндію" приїхала до Естонії, там зустріли її рідні з Рубіжного, зараз вона у Швеції чекає візу до Англії зі своєю мамою та братом".

На жаль, шансів, що ця родина знайде тата, немає…