«Ми два місяці просиділи в підвалі»

Дар’я Володимирівна не могла виїхати з Охтирки, бо її мама не витримала б дорогу. Тому вона з нею й донькою ховалася від бомбардувань у підвалі. Через постійні обстріли виходити з нього вдавалося вкрай рідко

Мені 42 роки. Я живу в місті Охтирка Сумської області з мамою й меншою донькою. 

Бойові дії у нашому місті почалися у перший день війни. Я живу на околиці, тому бачила, як в Охтирку заходили російські військові. Потім почалося бомбардування. Наш будинок вцілів, хоча неподалік були прильоти. 

Ми не виїжджали, бо мама не витримала б дорогу. Два місяці сиділи в підвалі. Виходили з нього, тільки щоб швиденько приготувати їсти. Коли чули гул літака – відразу поверталися в підвал. У перший місяць війни ми взагалі нікуди не ходили. А потім зрідка виходили в місто, щоб купити продуктів. Вулиці були безлюдними. Добре, що не всі власники магазинів виїхали. Ми дуже вдячні тим, які попри небезпеку відкривали свої крамниці хоча б на кілька годин. 

Про початок війни я дізналася від старшої доньки. Вона жила в Харкові. Там раніше почалися обстріли. Вони з чоловіком виїхали в Польщу. Вона інвалід, тому чоловіка пропустили разом з нею. Він працює, а донька поки що ні. В Україні вона була вчителькою початкових класів, однак звільнилася, бо не могла повноцінно працювати дистанційно з-за кордону. 

Вони дзвонили, аби привітати нашу доньку з днем народження. Чоловік пояснив їм, що доньці не потрібні їхні привітання – їй потрібне спокійне життя й можливість нормально навчатися, а росія позбавила її цього. Доньці доводиться чекати, поки ввімкнуть світло, щоб зробити уроки. Останнім часом це припадає на другу або третю годину ночі.

Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна й у дітей було світле майбутнє. Хочу дочекатися внуків від старшої доньки. А ще мрію, щоб менша донька змогла вступити до вузу й у неї було повноцінне студентське життя.