Анна не могла покинути вмираючого дідуся, тому вся її родина залишалась під страшними обстрілами в Оріхові, поки дідуся не поховали

Я з міста Оріхова Запорізької області. Моя родина – я, чоловік і двоє дітей. Ми виїхали через війну, покинули свій дім. Ми жили в багатоповерховому будинку, який частково зруйновано. Зараз мешкаємо в Запоріжжі, винаймаємо житло.

Я б дітей вивезла ще раніше, але мій дідусь тяжко захворів і був лежачий. Тож я нікуди не поїхала, хоча нас запрошували з самого початку, тому що в нас двоє дітей маленьких. Ми по підвалах бігали і в коридорах спали. Потім дідусь помер, і його поховали швидко, без поминального обіду. Тоді були обстріли, і ми його швидко поховали та виїхали в Запоріжжя з дітьми, бо змоги терпіти вже не було. 

Я ще їздила на роботу. Та в один момент у наш будинок було декілька влучань, і після того ми вже додому не поверталися. 

У сина 21 лютого був день народження, а відсвяткували ми його 23 числа у Запоріжжі. А наступного дня зранку дізналися, що війна. Життя поділилося на «до» і «після». Нам не вірилося зовсім. 

Ми жили на четвертому поверсі й спостерігали повну картину того жаху, який відбувався там і відбувається зараз. Наш будинок стоїть на пагорбі, і нам з балкона видно все місто Оріхів і прилеглі села. Дуже страшно на власні очі бачити, як летять і падають фосфорні боєприпаси. Ми терпіли, але коли вже почали біля нас падати снаряди, то ми сказали, що годі. Дідуся поховали, і я зі спокійною душею могла виїхати. Я їздила ще на роботу в місто, а діти були тут. 

Так склалося життя, що в один момент ми втратили все. І не тільки я, а й усі мої сусіди. Наш будинок був дружний, там жило багато людей. Я виросла в тому будинку. Щодня ми згадуємо, як усе було добре до війни вдома. Додому хочеться, але поки нам не світить наша домівка.

Мене найбільше шокувала відсутність людяності у ворожих солдатів. Мені прикро, що біля нас не було військових, і страждали невинні люди. У нас дуже багато постраждало людей, і загинуло також багато звичайних мирних мешканців. Всі страждали, і дуже прикро було на це дивитися. 

Моя свекруха жила поруч у селі - вони тижнями сиділи в підвалі, тому що просто по звичайних людях стріляли без упину, не зважаючи, день чи ніч надворі. Росіяни стріляли в людей і руйнували все, що в людей було. Це дуже страшно. Я їздила додому ліжко забрати, бо ми спали на підлозі, а вже на вулиці холодно. 

Мені випала нагода поїхати додому, і коли я в’їхала у своє рідне місто, то в мене були сльози на очах. 

У нас було маленьке містечко, воно було чисте, в нас жителі були привітні. Ти людей не знаєш, але вони все одно до тебе привітаються. А тепер усе розбите, місто порожнє, немає людей, по вулицях бігають тварини. Пенсіонери, які залишилися, поховались по домах від обстрілів. Дуже важко сприймати те, що так швидко мого міста не стало. Там уже нема на що дивитися: будинки, вулиці – все побито. Найстрашніше, що людям просто нема куди повертатися. 

Дякуючи Богу, ми живі та не постраждали тоді, коли були прямі влучання в наш будинок і він загорівся. Живу у страху за дітей, за рідних. Брат на війні, і я переживаю, не знаю, де він зараз. Думка, що  все буде добре, мене заспокоює. Хочеться додому - туди тягнеться душа. 

Гуманітарної катастрофи не було. В нашому будинку  було багато людей похилого віку. А ми з сусідкою, як молодші, швидко зібралися, склали списки того, що потребують мешканці, і подали до міської ради. Ми довго не виїжджали, а магазини не працювали, і десь потрібно було брати харчі. Нам привозили гуманітарну допомогу. З водою проблем не було. Але ми в деякі моменти залишалися без світла через бомбардування. 

У нас будинок дуже дружний: ми були в підвалі, і кожна родина приносила баклажку води. Не було такого, щоб хтось прийшов без нічого. Ті запаси досі в підвалах залишилися – після того, як люди виїхали. 

Я хочу додому і сподіваюсь, що скоро ми туди повернемося. Тут, у Запоріжжі, зараз живуть і невістка з племінниками, і батьки, і всі родичі й друзі. Треба триматись ближче до дому. 

Спочатку ми вивезли дітей спокійно, ніхто не стріляв. А коли я виїжджала з чоловіком, ми потрапили під обстріл. Ми зупинилися заправити машину, заїхали до знайомих, і буквально метри за три від машини, де я сиділа, прилетіла ракета до людей у будинок.

Мене одразу оглушило, і з’явилась думка, що це вже кінець. Розум відключився, і я не розуміла: , це поряд чи ні, бо сильний був гул і свист.

Цей виїзд страшний я не забуду ніколи. Я покидала свою домівку, і ось так мене проводжали – «з музикою». Але, слава Богу, виїхали. Тоді ще й дощ пішов, наче природа плакала від того, що ми виїжджали, і місто страждало. Воно страждає щодня, тому що Оріхів розташований близько від передової, від окупованих територій.

Наші рибки загинули задовго до нашої евакуації, тому що не було світла, а їм кисень потрібен був. Домашнього улюбленця ми забрали. Наша собачка - це наша третя дитина. Я навіть квіти улюблені взяла з собою. Речі ми не всі забрали, але взяли головне – найулюбленіші квіти і собачку. 

Я продавець, спілкуюся з багатьма людьми. Одна жінка сказала, що я своєю усмішкою і своїм теплом заспокоюю інших, хоча мені довелося пережити більше негативу за період війни. Приходять люди, ми розмовляємо, і вони питають, звідки я. Я розповідаю.

Багато хто питає: «Що нам робити?», а я всміхаюся і кажу, що все буде добре, що треба налаштовуватися на позитив. 

Замикатися в собі дуже погано. Мене відволікають діти, особливо менша донька - вона в нас позитивчик, підніме настрій кожному. Хай би як було тяжко, вона підіймає настрій не тільки нам, а ще й сусідам.

Я очікую закінчення війни до зими. Хочу зранку встати – і щоб оголосили, що війна закінчилася. Робити прогнози я не можу, тому що я не Всевишній, і  не можу знати, що буде завтра. З огляду на те, що зараз відбувається в Запоріжжі, я не можу з точністю сказати, чи ми завтра прокинемося. Молимося Богу, щоб дав нам прожити до завтрашнього дня, а назавтра будемо молитися, щоб ми знову прокинулися. Дасть Бог - це закінчиться найближчим часом. 

Хочеться майбутнього без війни і повернення додому. Жити в нашому будинку ми не зможемо, але, можливо, збудуємо дім невеличкий або купимо пошкоджений і будемо його до ладу приводити. Майбутнє я прогнозую щасливим. Наступного року в мене дочка йде у перший клас, і я хочу її повести в нашу школу, яку розбили. Дасть Бог, ми її всі гуртом відбудуємо. Вдягне донька форму, великі білі банти, і ми поведемо першокласницю до школи. Дасть Бог, до наступного року все налагодиться по всій Україні, а не тільки в нас.