Я не вірила, що таке можливо. Думка про те, що почалась війна мене шокувала. Я працювала медсестрою у лікарні. Двадцять п’ятого лютого багато колег не вийшли на роботу. Люди виїжджали з міста, і я хвилювалась про те, що буде далі. Ми з сестрою місяць пробули під обстрілами. Воду вимкнули другого березня. У мене були невеликі запаси, які швидко закінчились. Я збирала сніг та дощову воду. Доїдала запаси круп, картоплі та консервації. Було дуже холодно. У місті було пекло.

Мертві люди лежали на дорогах, трамвайних шляхах, у дворах. Тіла ніхто не забирав. Це було дуже страшно. 

Я могла виїхали лише на окуповану територію. Мені довелось пройти фільтрацію, аби евакуюватись. Чотирнадцять днів я жила в полі. Мене пропустили і я поїхала до батьків у Запорізьку область, а потім я виїхала до Запоріжжя. Зараз чекаю миру. Хочу поїхати в Маріуполі, щоб відбудувати місто.