Кушнир Анжеліка, 11 клас, Лисичанський ліцей №5 Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бугайова Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні я хочу розповісти вам історію свого життя, про війну та Україну. Зараз це дуже важлива тема, тому неможливо її не порушити. Моя історія починається 24 серпня 2008 року. У цей день на світ з’явилася звичайна дівчинка, на ім’я  Анжеліка Кушнир. У 2010 році я пішла до дитячого садочку «Ромашка», а у 2014 – до школи. Добре декламувала вірші, співала і танцювала. У школі вчилася на «відмінно». Починаючи з 6 класу брала активну участь у самоврядуванні школи. У 7 класі – у різноманітних проєктах. А у 8 стала президентом шкільної дитячої організації «Яблуко». Мені подобалося ходити до школи, здобувати нові знання та займатися покращенням шкільного життя.

Але в один день все змінилося. О 6 годині ранку 24 лютого 2022 року я прокинулась від гучного вибуху, у кімнату забігла стривожена мама й наказала збирати речі, бо почалася війна…

На серці було неспокійно. Я почала збирати речі першої потреби. За декілька днів до цього мого тата – військового – відправили до казарми. Зібравши речі, ми з мамою та молодшою сестричкою пішли до ванної кімнати, бо там безпечніше. На другий день постріли збільшилися, тому потрібно було шукати нове місце для перебування. Мама зв’язалася з хрещеною, і вже разом ми знайшли підвальну квартиру у будинку, якому понад 100 років.

Перші дні перебування в бомбосховищі були дуже поганими. Мені зовсім не хотілося їсти, спати, жити…

У приміщенні багато плісняви, але були меблі, світло та піч. Ми бігали додому, коли не було обстрілів, але це траплялося нечасто. Згодом ми навели лад у нашому сховищі, розставили меблі, навчилися топити піч та навіть готувати на ній. Я знайшла собі хобі – в’язання гачком. Це відвертало мою увагу та приносило задоволення. Мама ж разом з хрещеною займалися волонтерством, видавали  гуманітарну допомогу. Було складно, але звикнути можна до всього…

Одного разу татові дозволили приїхати додому, помитися та побачити рідних. Це був його день народження, я дуже сумувала за ним і хотіла побачити.

Аж ось мама пішла допомагати хрещеній з гуманітарною допомогою, а я колисала молодшу сестричку та задрімала. Крізь сон, почула: «Анжеліко, тато прийшов». Моєї радості не було меж, він підійшов до мене, обійняв і поцілував. Я тримала його та не хотіла відпускати, бо знала, що він може більше не повернутися… Батько привіз нам багато їжі: мій улюблений апельсиновий сік, ковбасу та багато смаколиків.

Побачивши, що над нашими домівками пролітають снаряди, він дуже розлютився. Сказав моїй мамі, що буде просити дозвіл у командира вивезти нас у безпечне місце.

Через декілька днів ми виїхали до Слов’янська, щоб сісти на поїзд і поїхати до родичів. Однак у цей день рейсів не було. Нам довелося шукати місце для ночівлі. Мама плакала, просила батька, щоб той відвіз нас додому, але він був непереконливим. На щастя, знайшлися волонтери, котрі погодилися дати нам притулок. То були дуже добрі люди. Вони  нагодували нас, напоїли чаєм і надали місце, де ми провели ніч.

Наступного дня ми вирушили до Одеси. Було  страшно, бо їхали в останньому вагоні, його дуже трясло, більше нікого не було, але все пройшло добре.

В Одесі нас зустріли. Ми приїхали в нове життя. Там прожили 3 місяці, поки у тата не почалася ротація, його відправили служити у місто Львів, тому він забрав нас із собою… Зараз у нас усе добре. Разом із татом ми мандруємо різними куточками України, бо родина повинна бути разом!  Війна навчила мене бути готовою до всього, триматися і вірити у перемогу, бо українці – дуже сильний народ.

Наступний розділ мого життя буде несподіваним, таким цілісним та новим…

Я хочу жити так, щоб приносити користь своїй країні, бути потрібною, бути справжнім патріотом! Моя дорога далі буде неодмінно складною, але знаю одне – я впораюсь! Моя мрія – бути справжньою, завжди, щоб не трапилося, щоб не було, я не зраджу, я буду поряд, я переможу, я виживу і я зможу. Моя найголовніша цінність – це говорити правду. Ми  здобудемо свою правду, Україно! Ми точно зможемо! Бо ми сильні, бо ми є!