«Мені здалося, що вся земля здригнулася»

Старікова Софія, 15 років, Луганська область, село Бараниківка, Бараниківський ліцей

Вчителька Проценко Лариса

Ранок. Я прокинулась від того, що теплий та лагідний сонячний промінь зігріває моє обличчя. А в серці вирували різні і такі тривожні почуття, бо це був той самий ранок, який я так з нетерпінням чекала. Ми з мамою нарвали різнокольорових квітів у нашому садку, щоб віднести їх герою мого серця, герою, який подарував життя і майбутнє мені і всій моїй родині.

Мій прадідусь Явтух Андрійович залишив на згадку одну річ, яка є для нашої родини дуже важливою і ціною. Ця річ – портмоне, з яким він пройшов усю війну від початку і до кінця. Вона побувала навіть у Берліні! Стали біля могили мого прадіда, я згадала розповіді бабусі про те, що її таткові довелося у своєму житті побачити… Спалення сіл, зруйнування концтаборів, ворожі кулі в небі, насилля, гибель товаришів та інші жахи, які породжувала війна. Присівши на коліна, щоб покласти квіти на могилу, я не стримувала сліз. Я була б безмежно щасливою, якби могла хоч на хвильку обійняти його особисто і подякувати за Перемогу над смертю, за продовження роду по татовій лінії, за щасливе дитинство моє і моїх двох братів.

Невже?! Як таке може статися у цивілізованому світі? Чи та страшна війна не навчила людей цінувати життя? Скільки вже зруйнованих міст, загублених життів! Ці питання не давали мені спокою.

До самого вечора в нашій оселі не стихав гомін тата з мамою, настанови старшому братові, мамин плач і… знову страх, сльози, біль, тривога і невідомість.

На ранок тато поїхав на службу. Ми з братом за один день стали дорослими, вже не почували себе «сонечком» і «зайчиком», намагалися допомогти мамі та подовжити дитинство молодшому братикові. І на його питання «де тато?» не знали, що відповісти.

Це все було протягом одного дня. Одного дня?!

Змінилися цінності, саме життя моєї родини. Я розумію, що моя сім’я, п’ятеро людей – це ніщо в мільярдному світі, але впевнена, що кожна людина причетна до творення історії своєї нації, рідного краю, родини.

І знову сонячний ранок, ясний, теплий, але вже осінній; і знову ми всією сім’єю йдемо з кладовища від могили наших родичів, але йдемо вже вчотирьох, бо брат навчається в авіаційному інституті, як колись тато. Семирічна тривога притупилась, її витіснила гордість за мужність, відвагу моїх рідних, її витіснила надія на життя під мирним небом, її витіснила віра в те, що всі ранки у кожної людини будуть ясні, щасливі та мирні.

«Вся Земля,

Мов скатертиною,

Розцвіте серед зими.

Буде мир над Україною!

Буде мир і будем ми!» (Петро Мага)