Рудченко Кристина, 10 клас, Комунальний заклад "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 38"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ожгибісова Анжеліка Андріївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це був початок кінця. Кінець мирного життя і спокійного часу. Я думаю, ви розумієте, про що йде мова. Заздалегідь скажу, що я не буду розповідати тільки про свої будні, про те, як плинув час... Я не хочу вам докучати і додавати ще одну непотрібну розповідь до прочитаних вами листів. У першу чергу, мені б хотілось проаналізувати декілька фактів про війну, історичні дані, зміни в житті людства та що з себе представляє ця подія для інших держав. Подія, від якої здригнувся світ, розпочалась 24 лютого 2022 року, у той день я почула першу в своєму житті повітряну тривогу.

Тоді я не цікавилась політикою, тому зрозуміти, який вирішальний період проходить Україна - не змогла. Звісно, коли дорослі пояснили, що відбувається, для мене все стало догори дригом.

Я думала про моє майбутнє, мрії, я уявлення не мала, що буде далі. Так пройшов весь тиждень, за такий короткий проміжок часу змінилось навчання, ввели комендантську годину, відбулися перші обстріли та з’явились жертви війни. Невдовзі українські військові 13 квітня знищили ворожий крейсер «Москва», і мабуть саме в той момент, я зацікавилась світовою економікою, політикою та історією, також відкрила для себе нові захоплення.

У результаті чого, моє життя стало ще складніше, до мене дійшло, наскільки ми легко керуємось і живемо за чиїмись правилами.

Щоб перейти до кульмінації цієї розповіді, коротко розповім про українські землі та їх роль у житті людей. Якщо ми візьмемо нашу територію протягом всього її існування, то можна помітити, що першими українці ніколи не розпочинали військові дії й нам завжди доводилось захищати Україну, або бути у складі іншої держави. Чому ж саме так? Бо наші землі мають дуже родючі ґрунти, завдяки яким ми можемо забезпечити собі якісне харчування, а там, де є умови існування, завжди будуть люди. Щодо мене, то тривожність була на першому місці, я не знала як далі жити, що зі мною буде, та з часом починаєш звикати до всього: до відключення води та світла, до постійних тривог, можна сказати, що українці починали вчитися жити знову.

Війна дала мені багато годин, щоб роздумувати та припускати, що буде далі.

Я почала більше захоплюватись рослинами, здобували різноманітні навички й стала помічати дрібниці, мислити інакше та сприймати світ людей, як білий аркуш паперу, на якому ти можеш намалювати все, що завгодно. Також почала проявляти менше емоцій або ж мені просто стало на все начхати. Ця подія показала, хто є хто, та наскільки ми залежні від когось.

Знаєте, після цього мені все більше починає кортіти стати відлюдною істотою, бо, живучи в світі соцмереж й асфальтних доріг, розумієш наскільки нами легко помикати й скільки багато ілюзій навколо.

Хтось бореться за гендерну рівність, хтось ідентифікує себе жінкою, коли являється чоловіком, твариною чи предметом, говорячи про якісь особисті права. Але ці ж права нам хтось дав і, скоріш за все, щоб коли змінювались ми, їхні фінанси росли, бо все дуже взаємопов’язано, з погляду світової економіки та споживання ресурсів.

А найбільше розчаровує те, що більшість скаже «це нормально». Але нас створила природа, а ми намагаємось її змінити. Тому, роль людини в природній екосистемі була, є, і залишиться незмінною.

На початку я згадувала відношення інших країн до війни. Відразу скажу, що це тільки моя думка. Мені здається для ЄС і Америки дуже вигідна та, мабуть, бажана ця подія, адже багато зброї постачає саме США, для якої найголовніше - гроші. Європа отримала багато переселенців, які збільшили відсоток ВВП і це дуже гарний показник. Також, я впевнена, що вони заздалегідь знали, про контрнаступ, бо всіх іноземних послів відправили назад, а авіарейси відмінили. Отже, за 2 роки в моєму житті багато чого змінилось, я знаю, що ця розповідь не зовсім про мій шлях, але ж ми «вільні люди».