Васюта Валерія, 9 клас, Великокобелячківська гімназія Новосанжарської селищної ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хавер Людмила Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій погляд зупиняється на  банері… З нього на мене дивиться усміхнений дядько Сашко, а в пам’яті – смачне яблуко, яким він мене колись пригостив. Щодня я йду до школи повз це місце, яке віднедавна вважається особливим у нашому селі, бо тут – наш Герой… Для мене все почалося так само, як і для більшості українців. Пам’ятаю той страшний ранок, коли в небі було чути моторошний  гул ворожих літаків. Тато увімкнув телевізор, а там – жахлива новина: «Почалася війна!»

Тоді, в лютому-березні, будучи шестикласницею, я не розуміла до кінця, який настав час. Бачила розгублені очі батьків, страх за нас, дітей, але не більше.

Дорослі почали організовувати чергування в селі, готували їжу для захисників. Я теж хотіла бути корисною, тому разом із друзями пробувала плести маскувальні сітки. Це в нас виходило не дуже, бо хто ж там знав тоді, як це правильно робити. Спочатку я думала, що все скоро мине, принаймні  мені цього дуже хотілося. А коли я побачила в новинах поранених і загиблих дітей, жахливі кадри з Бучі, тоді моє сприйняття дійсності перевернулося.

Я ніби почала обростати захисним шаром від усього ворожого: російським пісням – ні! фільмам – ні! мові – ні!

Тепер я вмію правильно плести маскувальну сітку (десятки сіток ми відправили захисникам), навчилася робити окопні свічки (наші свічки зігрівають  воїнів на фронті), знаю, як правильно накласти турнікет. Я навчилася планувати час, стала відповідальною. Вивчаю справжню історію України, яку від нас приховували, яку перекрутили і спаплюжили. А головне – я усвідомила, що є частиною великої і величної нації.

Я – випускниця. Переді мною незабаром простеляться тисячі доріг, та я знаю, що мій шлях буде в Україні, з Україною і заради неї. Розумію, що ми – майбутнє нашої країни.

Наша державність є завдяки титанічним зусиллям ЗСУ, а майбуття залежить від молодих, від того, наскільки ми будемо справжніми українцями. Я не зробила нічого надзвичайного чи героїчного. Мені пощастило не знати жахіть окупації. Мої 1000 днів – це шлях очищення й усвідомлення себе як українки. Вірю, що все не марно, ми обов’язково повинні вийти з цієї боротьби переможцями. Коли втомлююся, коли мене охоплюють смуток і відчай, я сама собі кажу: «А як там наші захисники? Їм набагато важче, але вони тримаються. Тож і я мушу!» Тоді  вкотре розумію, що мій шлях – тільки мій, ніхто не зможе його пройти, лише я сама.

Після школи я знову пройду повз портрет дядька Сашка. І так щодня. Мій шлях триває. Переконана, що попереду – Перемога!