Мені 72 роки. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Моя квартира знаходиться на п’ятому поверсі. Мені важко спускатися в підвал, тому я навіть під час обстрілів залишаюся у квартирі й спостерігаю з вікон, хто куди стріляє.

Я побачила перших росіян, коли вони проїжджали біля мого будинку. Я дивилася на молодих солдатів і думала: «Скільки їм залишилося жити?» Як виявилося, небагато. Далі стояли наші війська і перебили їх, а деяких забрали в полон. 

Першу бомбу росіяни скинули на військкомат. Стався такий потужний вибух, що три сусідні будинки були зруйновані вщент. Інші в радіусі п’ятисот метрів були пошкоджені.

А ще під час одного вибуху загинуло відразу чотири жінки. Від поліцейського відділку і від музичної школи, в якій навчалася моя внучка, залишилися лише руїни.

13 березня зникло світло. Банки не працювали, тому я не могла отримати пенсію. Спочатку давали гуманітарну допомогу, а потім припинили привозити. Мені дали хліба чужі люди, які їхали з Таврійського через Снігурівку. Коли вони поїхали, я побачила чоловіка, який сидів на лавочці, і запитала в нього: «Ви також хліб чекаєте?». Він відповів, що просто вийшов погрітися на сонечку, бо в його будинку вилетіли вікна. Мені стало його так шкода, що я віддала я йому той хліб. Він подякував і сказав, що тепер йому три-чотири дні буде що їсти. Згодом дали автобус до Херсона – можна було з’їздити по пенсію і продукти. 

За цей рік здоров’я погіршилося. До війни я вільно ходила, а тепер ледь пересуваюся. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться і життя стане кращим.