Четверіков Микита

9 клас, Чугуївський ліцей №7 Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сокрут Алла Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Згодом, я зрозумів, що війна – це найстрашніший злочин проти людства. На війні гинуть діти, дорослі, люди похилого віку. Часом вони не мають відношення до війни, їм просто не пощастило.

Війна позбавляє людей даху над головою, звичного життя, роботи, навчання. Коли йде війна, мирні люди не живуть, вони – виживають. Ховаються від обстрілів, думають як їм прогодуватися.

А деякі змушені шукати іншого порятунку: кудись їхати, бігти, йти для того, щоб врятувати життя своїх близьких, а особливо дітей. Майно кидають, будинки залишають, беручи тільки найнеобхідніше.

Життя!!! Його треба прожити, пройти, щоб потім прочитали в книжках, в який час випробування ми жили.

Війна… Це руйнування, розбиті будинки, вулиці, заводи, і навіть цілі міста. А найголовніше зруйновані людські долі.

Хтось не побачить і не дочекається свого батька, дідуся, брата, матері, сестри, а хтось повернеться інвалідом. Ось таке у нас коротке життя під час війни.

Як же я ставлюся до цієї війни? «Я її боюся!» – така моя відповідь. І це страх не тільки за своє життя, а й за мою родину, близьких, однокласників, а також за свій рідний край.

Були якісь дивні передчуття 23 лютого. Уявлялось: летить залізний дракон, дихає вогнем, а навколо все горить, палає. І напрочуд дивна природа: обрій червоний, дерева пошепки розмовляють, місяць сяє своїми зірками, ніч тиха, спокійна.

Я як завжди провів день: заняття у школі, виконання домашніх завдань, повечеряв, зробив зарядку і пішов спати. Нічого не передбачало біди, просто день, просто ніч. Але зранку 24 лютого о шостій ранку до мого батька подзвонила сестра і сказала, що почалася війна. Ми не повірили, ввімкнули телевізор і почули, що це, дійсно, так. За десять хвилин всі одягнулися і вийшли з квартири, взявши з собою сумку з документами. Коли відчиняли двері з під′їзду, то жахнулися, побачивши, як горить аеродром. Чути вибухи снарядів, в повітрі запах горілого. Одразу побігли до укриття, яке знаходилося біля нашого будинку, це був дитячий садочок. Півтора місяця страху, жахіття, біганини від укриття до квартири. Це купа людей в одному місці й безкінцевий страх. Усе це призвело до того, що мама вирішила поїхати в іншу країну. Наш вибір – Нідерланди.

6 квітня, в закритій машині, я разом з волонтерами, мамою та сестрою виїхали з Чугуєва до Харкова. Наші родичі та ми плакали, але виходу не було.

Мені в той час здалося, що я востаннє бачу своїх близьких та рідне місто.

Мої відчуття неможливо передати словами. Приїхали на Південний вокзал, стоїмо в черзі, з′ясовується, що квитки тільки до Полтави. Поїхали, дорога страшна, страх невизначеності, блокпости. На наступний день, маючи квитки до Львова, я дуже не хотів їхати за кордон. Не знаю чому, але у мене було якесь дивне передчуття. Прокинувшись вранці, сестра сказала, що мама поїхала за квитками. Тоді я обдзвонив усіх рідних і пішов гірко плакати. Сів на траву, подивився на чисте небо і сказав: «Боже, будь ласка, виконай моє прохання, я не хочу виїжджати зі своєї рідної України…»

Рівно через п’ять хвилин покликала мене сестра і сказала, що дзвонила мама, що по дорозі до вокзалу зламалося колесо в машині і що каси в цей день не працювали. Ви навіть не можете уявити, що відбувалося у моїй душі. Я хотів усіх обійняти, пригорнути, радів як мала дитина. Залишилися ми в невеличкому селі Устивиця. Зустріли нас добрі, чемні люди, дали затишок. А у моїй душі з′явилися спокій та надія, що все буде добре.

Так завдяки янголам-охоронцям, які віддають життя заради нашої свободи, ми повернулися у свою рідну квартиру. Я став більш серйозним, дорослим. Сподіваюсь, що вже скоро на нашу землю прийде мир, і ми зможемо всі разом відбудувати незалежну Україну. Нехай згинуть чорні хмари, злі духи, а засяє яскраве сонечко!

Війна – це завжди погано, це завжди зло, смерть, сльози і страх. Усі перешкоди ми подолаємо! Україна понад усе! Завдяки нашим захисникам все подолаємо і переможемо!