Байдюк Артем

9 клас, Кобзівська гімназія Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кухлій Світлана Іванівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Лютневий затишний вечір у родинному колі, вечеря з мамою, татом та старшою сестрою. Останній мирний вечір моєї країни. Але ми ще про це не знаємо. Все, як завжди: вечеря, трохи соціальних мереж, комп’ютерна гра з друзями, татові слова «На добраніч». Як зазвичай, зранку дзвонить будильник, підіймаюся, не сказати, що дуже охоче, але треба йти до школи. Вхідне повідомлення у месенджері від класного керівника! Не зовсім прокинувшись, бо очі заплющуються самі собою, не одразу розумію зміст написаного «Доброго ранку. Сьогодні уроків не буде – всі залишаються вдома». Перша реакція – радість, адже можна прогуляти школу, за нею здивування, а чому? Іду з питанням до мами, адже завжди до школи їду з нею. Її слова не сприймаються, не вкладаються в голові, неначе злий жарт. Невіра, заперечення – сьогодні почалася війна.

До тями приводить дивний звук, що з кожною секундою стає гучнішим. Може, літак? Вийшовши на подвір’я, чую, що свист стає дедалі ближчим, і за мить прямо над будинком пролітають одна за одною три ракети. Неспішно, немов даючи змогу розгледіти їх, зрозуміти, що кожна з них несе в собі смерть. Цей неспішний політ за декілька хвилин обірве чиєсь життя, зруйнує будинок, спаплюжить світлі мрії. Мама бере до рук телефон – треба подзвонити бабусі з дідусем та рідні, що мешкає на Тернопільщині. Додзвонитися майже неможливо. Напрямки перевантажені, чую лише набридливі гудки та бачу як починають тремтіти мамині руки. І, напевне, саме в цей момент я, підліток, з жахом усвідомлюю, що те, про що вчили на уроках історії та неодноразово бачив у фільмах, сьогодні змінило життя цілої нації. Я, як і мільйони громадян, ще довго не забудемо той ранок. Ранок, який зробив тисячі родин біженцями, переселенцями.

Мені особисто пощастило залишитися в рідній домівці, але думка, що людям довелося за лічені хвилини зібрати, як кажуть, «все життя в одну валізу» і втікати в невідомість, не знаючи, чи повернуться до рідних стін, села чи міста, боляче вдарила по моїй психиці.

24 лютого – день, коли країна-агресор зробила спробу поневолити, залякати, поставити на коліна мою Батьківщину. Але кожен наступний день, розуміючи, який супротив чинять українці, що стали голіруч проти важкої військової техніки, в мені росла впевненість, що ніколи ворогу не вдасться зломити дух українських людей, не змусить їх підкоритися тиранії.

Розуміння невідворотності втрати родинних зв’язків з людьми, що живуть по той бік кордону, викликає лише одне питання: «Невже це було того варте?». Адже кожна ракета, що влучила в український будинок, обірвала чиєсь життя, поглиблює прірву, збільшує ненависть до всього російського.

Згадка про кожного воїна, який загинув від рук окупантів, змушує відчувати лише лють. День за днем, звикнувши до пролітаючих над будинком винищувачів та гвинтокрилів, що летять до лінії активних бойових дій на допомогу нашим оборонцям, які крок за кроком, метр за метром, ціною власного життя відвойовують наше право жити у вільній, незалежній країні, переконують мене у величі та непереможності моєї рідної України.