Ольга Володимирівна дуже хвилюється за українських військових. Їй шкода, що молоді парубки й дорослі чоловіки мають ризикувати своїм життям на війні. 

Мені 63 роки. Я пенсіонерка. Живу з чоловіком у Запоріжжі, тут я народилася, а чоловік виріс у Приморську - там у нас батьківський дім. Коли почалася війна, нам привезли онучку з Приморська. 

Рано-вранці 24 лютого по радіо почули, що почалася війна. Наші дві доньки за кордоном, а ми їхати нікуди не захотіли, бо це наш рідний край.

Дуже важко й боляче, що наші хлопці гинуть на війні. Дуже страшно, що мирні люди страждають, особливо діти.

Нам дають гуманітарну допомогу. Але ми з чоловіком звикли працювати, тому нам всього вистачає. У нас живе тринадцятирічна донька друзів. Чим можемо, допомагаємо їй.

Мені трошки легше, бо я оптимістка, крізь пальці проганяю біль. Я намагаюся на хороший настрій налаштовувати і себе, і чоловіка, і подруг своїх. По-іншому не можна.

Війна закінчиться тільки нашою перемогою, а у нас все добре буде. Найголовніше, щоб людяність була, щоб серцем любили одне одного.