Коли почали бомбити, ми були вдома. А потім побули трохи, стало страшно – виїхали в Курахове. Прийшли до міськради і нас направили в піонерський табір «Хвиля». Ми там жили з подругою. Коли не так сильно стали бомбити, ми приїхали додому.

У мене пошкоджений був дах. Мені його відремонтували раз, потім вдруге. Зараз я вдома.

Мені взагалі-то сімдесят сім років, я працювала в Донецьку, їздила щодня на роботу. Усе як годиться. Можна було вільно їхати. Розумієте, що таке щодня їздити в Донецьк? Я живу в Мар’їнці. Ми майже близько стикаємося з Донецьком, тому було вільно, треба тобі – сів і поїхав. У лікарню їздили, усе було нормально.

Це було ввечері одинадцятого... Наскільки я пам’ятаю, десь о десятій годині вечора. Я, як мирний житель, закривала компот. Увечері вимкнула світло й лягла відпочити, відкрила навстіж двері, думаю, все просвіжиться у квартирі... і почула гуркіт.

Думаю, що це таке? Увімкнула світло. Щось так гримнуло, що я мимоволі впала на землю й вимкнула світло. Було страшно підніматися. Я так лежала. Потім, лежачи на землі, я почула, що десь люди розмовляють. Я вийшла і кажу: «Що так гримнуло страшно?» А мені сусід каже: «Ви ж бачите, почалася війна, бомблять всі великі підприємства. Це впало десь на ваш город або через дорогу».

Упало через дорогу. Тільки дах постраждав, але дах відремонтувала міськрада, я туди ходила. У мене була така велика діра!

Їхала я в Курахове. Приїжджала, тому що в мене собака був, я його годувала.

Зараз стало тихіше, не так стріляють. У нас, у нашому краю, слава Богу, влучало між будинком і сараєм, вдруге влучало в дерево. Тільки раз влучило, убило чоловіка, поруч вулиця. А так не влучало, слава Богу.

Ми стали більше дорожити життям. Розумієш, що в цю хвилину ти живеш, а через дві хвилини можеш уже не бути. Може впасти снаряд і вбити тебе. Тому краще, щоб був мир на землі в усіх напрямках – усюди. Нехай буде сонце над людьми, ніж ця гроза й артилерії.