У мене є дружина, син і донька. Ми проживаємо у місті Охтирка Сумської області. 24 лютого дружина поїхала на роботу. Невдовзі зателефонувала й сказала, що повертається, бо почалася війна. Згодом ми почули вибухи.

Ми мали свій відділ у магазині, торгували господарчими товарами. У перші дні війни багато товарів безкоштовно передавали волонтерам і відвозили у військову частину. Дружина з донькою пекли для військових пироги й печиво з надписом ЗСУ. Зараз ми не торгуємо, бо не маємо коштів, щоб закупити товари.

Власниця продуктового відділу продавала людям товари за тими цінами, які вони могли заплатити або віддала безкоштовно. З військових ніколи не брала грошей.

Ми не зіткнулися з нестачею води, бо живемо у приватному секторі. Продукти спочатку були, ми ділилися ними з іншими. А потім отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, від мера міста й держави.

Донька дуже хотіла здати кров, але через бомбардування ми не змогли поїхати у пункт збору. Ховалися в погребі від обстрілів. Нас так бомбили, що земля тряслася. Донька дуже злякалася.

Через це восьмого березня ми виїхали в Полтаву. Проживали в гуртожитку університету, в якому навчається донька. Через місяць повернулися додому.

На блокпостах труднощів не було. Ніхто нас не займав. Просто перевіряли документи й багажник. У нас були особисті труднощі, бо ми завантажили машину, а вона зламалася. Потім свати дали нам стареньку машину. Ми переклали речі й виїхали на ній. Виїжджав я з дружиною й донькою, а також з донькою свата з дитиною. Наш син виїхав окремо. Вдома залишалися три бабусі. Ми дуже переживали за них. Одній було 95 років. Її доглядала племінниця. Бабуся навіть не ховалася – лежала на ліжку й казала, що нікуди не піде. Вона померла своєю смертю.

У мене двоє внуків. Вони відволікають мене. З ними весело, одразу все забувається. А потім думаю, що можуть прийти росіяни – й відразу стає страшно за них.