Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Людмила Анатоліївна Золотько

"Мені соромно, що ми не змогли захистити наших дітей"

переглядів: 198

Ми з Маріуполя. Жили там, працювали. Було дуже щасливе життя. Вважали себе самодостатніми, гідними людьми. У всіх вища освіта є, і робота була гарна й цікава. Було мирне гарне життя. Ми пишалися своїм краєм. Що ми живемо в Україні, на Донбасі. Що це чудова частина нашої країни. Приазов'я - це перлина України, де проживали гарні мирні і трудолюбиві люди. Це найкраще місце в Україні. Ми бажали всім тільки миру у всьому світі. Але, на жаль, не всі люди на нашій планеті так вважали.

Дуже складно зрозуміти мотиви загарбників: що їх спонукало прийти на нашу землю і з задоволенням знищувати людей, дітей. Все руйнувати, перетворювати все навколо на попіл.

Я вчителька. Слава Богу, у моїй родині всі живі-здорові. Але у мене є діти, яких я навчала, і яких уже немає.

Я точно знаю, що десять дітей загинули, тому що розбомбили їхні домівки - вони загинули прямо у себе вдома. Це дуже страшний факт.

Що стосується моєї родини, то ми дякуємо Богу, що у нас була можливість виїхати. Зараз ми на території вільної України. Маріуполь - це Україна, і це ми знаємо ще з 2014 року, коли Маріуполь відстояв своє право бути українським вільним містом. Ми вісім років відстоювали своє місто і довели, що можемо опиратися цій страшній орді, яка прийшла на нашу землю, Ми їх не зрозуміємо, а вони нас. Тому що ми різні. І це видно з того, як вони ще у 2014 році змінили наше життя, і продовжують зараз.

Коли я проводила уроки у 2015-2016 роках, я закінчувала їх фразою: "Бережіть себе, свою родину, рідний край та неньку Україну". Для нашої родини Україна - це щось світле, святе. Ми - українці. А українців ніхто не зломить.

Зараз я працюю в дистанційній школі, де навчаються діти, родини яких виїхали в Європу. Більшість дітей - це Польща, Німеччина, Бельгія, Естонія. Це міськрада Маріуполя створила такі школи для дітей-переселенців. Також навчаються діти, які залишилися в Україні. Таких маріупольських шкіл у нас шість, і ми працюємо саме з дітьми з Маріуполя. Є діти, які залишились в окупованому Маріуполі, батьки яких хочуть, щоб вони навчалися в українській школі. Це діти, з яких потрібно брати приклад. Вони пережили такий жах, що мені, як дорослій людині соромно, що ми не змогли захистити наших дітей.

Синдром Маріуполя - це синдром всієї України. Але діти посміхаються, діти - великі патріоти. Нам, дорослим, потрібно брати приклад з таких дітей.

У Маріуполі було все для життя дітей. І ці діти, які бачили добробут, гарне життя, і потім вони побачили цей увесь жах. І на жаль, не всі вижили. Мої учні, яких уже немає, це такий жах, що не можна передати словами. Коли розповідали історії, як вони загинули, це дуже страшно.

Про це потрібно розповідати, тому що повторення бути не повинно. Потрібно працювати і рухатися вперед. А російських окупантів я зневажаю за те, що вони вчинили.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2014 2022 2023 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення освіта житло непродовольчі товари діти внутрішньо переміщені особи перший день війни Обстріли Маріуполя Біженці окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій