У Кіровограді я, лікар вищої категорії, зі своєю сім’єю оселився з початку бойових дій у Луганську. У себе вдома я працював завідувачем відділення кардіохірургії в обласній лікарні, провів більше двохсот операцій, зокрема аорто-коронарне шунтування, заміна клапана серця й інші.

Коли почалася війна, а це був квітень 2014 року, про кардіохірургію в нашій лікарні просто забули. Усі судинні хірурги виїхали, тому нам, кардіохірургам, довелося брати на себе всі випадки поранень, фактично поселилися в лікарні.

Ми «прожили» там літо й осінь. Лікарня перетворилася на госпіталь. Більше двох місяців увесь Луганськ був без світла, і лікарня працювала, використовуючи генератор.

Після укладення Мінських домовленостей ситуація в місті дещо стабілізувалася. До лікарні повернулися судинні хірурги. Я з чистою совістю здав зміну, потім зібрав речі й виїхав.

На новому місці наша сім’я зіткнулася з великою проблемою: було складно орендувати житло. Щоразу господарі питали в мене, звідки я приїхав, а коли дізнавалися, що з Луганська, закривали двері перед носом. Так само було з ріелторами – мені зразу сказали, що навряд чи ми, люди з луганською пропискою, зможемо знайти якесь житло. Тільки з п’ятого чи шостого разу мені вдалося знайти господаря, який не питав, звідки ми.

Я виїхав із Луганська з однією сумкою – тільки з необхідними речами, у мене не було товстого гаманця, щоб відчувати себе комфортно в будь-якому місті.

До Кіровограда я потрапив випадково. Я міг влаштуватися працювати в Києві ще із самого початку, як це зробила більшість луганських висококваліфікованих лікарів. Усі мої знайомі лікарі зараз працюють у Києві. Двоє хлопців поїхали до Чернівців, один мій друг – до Одеси.

Але особисто мені в Києві не дуже подобається – велике місто, метушня. Волею долі я опинився в Кіровоградському обласному кардіологічному диспансері. Нещодавно тут зробили капітальний ремонт і відкрили першу в області кардіохірургічну операційну.