Син і молодший брат Марини бачили в окупованій Михайлівці забагато. Вони й досі не можуть оговтатись від стресу.

Мені зараз 23 роки. Є дитина, їй рік і сім місяців. Мама зі мною. Бабуся на окупованій території.

Перший день війни я навряд чи забуду. Я йшла з сином до лікарні, і перед моїм обличчям впала ракета. Ми жили в Михайлівці.

Була тяжка ситуація. Ще трішки, і я би залишилася без дитини - у мене намагалися забрати сина.

Російські солдати чомусь гадали, що в мене є ще старший син. Вони говорили, що я не мала права вийти з дитиною на вулицю без їхнього дозволу. Я відповіла їм, що не знала, що вони в моєму селищі. Та вони погрожували забрати дитину, якщо ще раз побачать.

Їжі, газу, світла не було. Як тільки я знайшла машину, ми одразу поїхали. Вибратися звідти було найважче. Десь п’ять днів ми простояли у Василівці. Окупанти перевіряли машини: чи немає зброї, боєприпасів.

Ми зараз у Запоріжжі у моїх родичів. У мене все добре. Щоправда, син досі не розмовляє, а молодший брат заїкається з тих пір, як побачив пихід російської техніки.

Я не знаю, коли це скінчиться. Знаю тільки, що наші не відступлять.