Сенчура Софія, 11 клас, Комунальний заклад "Городнянський ліцей №2" Городнянської міської ради Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Баранова Вікторія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожного з нас щодень трапляється безліч подій, що непомітно змінюють світ довкола: зранку сонце – похмурий настрій перетворюється на феєрію, хтось сказав комплімент – і серце засяяло міріадами зірок. Та буває так, що одна ситуація здатна змінити життя мільйонів. На жаль, нещаслива подія…війна. Для мене вона почалася ще в далекому 2014 році, коли тато мобілізувався та рік захищав нашу землю на Донбасі. Мені було лише 8, але досі пам’ятаю всеохопну тривогу.

Тоді для більшості бойові дії відбувалися настільки далеко, що часом забували про них, поки у 2022 році війна не постукала в кожні двері потужними вибухами авіабомб тривожним ранком 24 лютого.

Мій тато не зміг залишитися осторонь. Не дозволяв як військовий квиток, так і сумління та почуття обов’язку захистити свою родину. Спочатку батько допомагав встояти Чернігову, згодом боронив наше прикордоння, був хоча б так поруч із родиною. На жаль, зараз ми рідко маємо змогу обійнятися, бо тата передислокували на донецький, а тоді харківський напрямок.

Через рік і мій брат ошелешив новиною, що підписує контракт та йде добровольцем на фронт у свої 20 років. Недарма кажуть, що й у 20 можна бути справжнім чоловіком.

Це не вік вирішує, а моральні принципи. Пишаюся тим, що брат проходив навчання в Британії, а зараз пильнує кордон з росією. Звичайно, серце не на місці щохвилини, але віримо: скоро наші рідні будуть поруч. Після Перемоги. Очікуємо на повернення наших справжніх чоловіків не тільки ми з мамою та бабусею, а й наші пухнасті друзі, яких батько привіз із фронту. Нещодавно тато розповідав, що на позиції нізвідки з’явився кіт Санич. Просто прийшов з боку росіян. Мабуть, відчув добрих людей. Зараз Санич живе хоч і в не дуже сприятливих умовах, але точно в любові, навіть має офіцерське звання.

Знаєте, тваринки, за словами тата, допомагають не втрачати зв’язок із домівкою, адже хоча б на хвильку дарують відчуття тепла та затишку. Думаю, скоро і цей котик переїде до нас додому, бо як інакше.

Війна робить боляче не тільки людям, а й тваринам. Але в людей є переваги – їх точно не кинуть, вони можуть втекти, просити про допомогу. А тварини, німі свідки смертей, приречено приймають те, що їм готує доля. Без права вибору. Серце вчергове розбилося на друзки, коли побачила тварин після підриву Каховської ГЕС; мороз іде поза шкірою, коли розумію, скільки їх покинуто, зраджено, скалічено.

Безсилля – ось що відчуваю, бо не маю таких магічних здібностей, щоб урятувати, прихистити, навчити знову довіряти людині й показати справжню любов.

Але доля дала мені один шанс. Його звуть Рижка. Маленька собачка з бурштиновими очима й неймовірно лагідною вдачею. Її привезли звідти, де люди й тварини бачать пекло на землі. У нас у місті часто з’являються тваринки, яких залишають військові. Адже тут чотирилапі мають хоча б шанс, а там – лише очікування смерті. Так було і з нею – Рижкою. Собачка бігала безлюдними й понівеченими вулицями, не усвідомлюючи, що господарі її покинули. Десь пошкодила задню лапу, тому швиденько перебігала на трьох та часом жалібно скімлила, коли біль нагадував про пережите.

Я побачила Рижку (тоді назвала її Триніжкою) під АТБ. Перелякана тварина сахалася людей, але голод змушував підходити й просити. Любила дітей, бо, мабуть, не очікувала від них агресії.

Її ображали великі пси й злі люди. Не знаю, що треба мати в голові та серці, щоб ударити тварину, кинути отруйний шматок ковбаси, за яким та потягнеться миттєво, бо голодна. Тварина буде вдячна, а тоді не розумітиме, чому так боляче. За що? А ця людина знатиме, знатиме з першої секунди й відчуватиме гордість, що «очищає» місто від безпритульних. Така б доля спіткала й Рижку, але десь у глибині душі я з перших секунд знала, що вона моя. Пройшов місяць з того моменту, як  щовечора її підгодовувала. Було темно й дощило, а вона, як завжди, спала під дитячою гойдалкою. Я просто підкликала й забрала на руки. Уявіть: Рижунька навіть боялася поворухнутися. Не знала, куди несу, але, думаю, повірила.

Це було імпульсивне рішення, не узгоджене з мамою, яка після смерті нашого вірного друга Барса не хотіла більше собак. Однак маленька руда собачка повірила людині − не можна було її зрадити.

На диво, Рижка виявилася неймовірно чемною, тихою, лагідною та культурною собачкою. Звичайно, не без проблем – рити «окопи», ловити страшних шершнів, будити о 6 ранку, бо звечора було цікавіше ганяти дощових черв’яків, а не робити собачі справи. Через місяць святкуватимемо першу річницю разом. Знаю, що таких Рижок сотні тисяч, що однією врятованою собакою я не змінила жорстокий світ, але для цих бурштинових очей життя круто повернуло назавжди. Не знаю достеменно, що собака пережила, бо лякається кожного різкого руху, але переконана: з нами вона в безпеці.

Зараз пишу цей твір, а за вікном лунає сигнал тривоги. Рижка плаче, мабуть, боїться. Чи забуде колись  маленьке серденько всі образи? Не знаю, але обіцяю, що її самотність ніколи більше не повториться.

Мені настільки шкода, що не можу врятувати кожного знедоленого хвостика. Злюсь сама на себе, що роблю не все можливе. Здається, можу більше, але точно знаю, що змінила життя бодай однієї душі. Дуже вдячна воїнам, які також рятують вусатих, як це робить мій тато. Сила – у милосерді, в усвідомленні цінності кожної живої істоти. Я хочу подякувати своєму татові й братові за захист, а бурштиновим очам Рижки за те, що дозволила полюбити її, повірила й довірилась, а ще за те, що дала можливість відчути силу допомоги. Роблячи добру справу, відчуваєш, що ти недарма живеш. Дякую вам, воїни, що бережете моє життя. Дякую вам, бурштинові очі, що наповнюєте життя маленьким сенсом. Обіцяю вас усіх не підвести!