Грінка Катерина, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №107 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Варфоломєєва Тетяна Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі – за Батьківщину," - О. Довженко

Повномасштабна війна з Росією стала подією, яка змінила все. У людей змінилося не тільки життя, але й погляди на нього. Українці почали не жити, а виживати. Боячись за власне життя та життя своєї родини, люди неохоче покидали свої домівки. Хтось переселявся в безпечніші райони по нашій країні, хтось виїжджав за кордон.

Війна почалася на моє чотирнадцятиріччя. Пам’ятаю, як я прокинулася через вибухи. Як батьки збирали найважливіші речі. Як я провела свій день народження у метро. Як я спала в поїзді і сподівалася, що це страшний сон.

Потім ми переїхали до моєї прабабусі, де я спала на підлозі в коридорі. Кожен раз, коли лунала сирена, ми виходили з квартири і сиділи в коридорі. Один раз, коли було дуже гучно, навіть сховалися у підвалі будинку. Виїжджаючи з Харкова, ми чекали на поїзд, який затримали. Тому я провела ще одну ніч у метро, тільки на цей раз не в поїзді, а просто на станції. Коли, нарешті, ми були в евакуаційному поїзді, людей було дуже багато. Вони прощалися з дорогими людьми зі сльозами на очах та болем в серці. Зійшли з потяга ми в Тернополі, де переночували в спортзалі. Наступного ранку ми поснідали там же та пішли до автостанції. Там був розміщений пункт допомоги, де ми змогли перекусити печивом та підзарядити телефони. Дочекавшись нашого автобуса, ми завантажили речі та поїхали до нашої кінцевої зупинки – Івано-Франківська.

Так почався новий розділ мого життя. Минуло три роки з початку війни, за весь цей час додому в Харків я приїжджала тільки декілька разів.

Мені кожен раз було страшно дивитись на забиті дошками вікна; страшно слухати нестихаючу сирену та вибухи; страшно думати, що я знаходжусь в постійній загрозі і не можу нічого з цим зробити. Зараз Харків все ще під загрозою, але він починає оживати: відкриваються магазини, будуються підземні школи. Закінчивши школу, я збираюся навчатися в харківському університеті, бо я сумую за рідним містом та вірю, що Збройні Сили України і надалі будуть захищати Харків від ворога.

З перших днів війни люди об’єдналися проти спільного ворога. Кожен допомагав як міг: хтось взяв до рук зброю (наприклад, влітку 2022 року рідний брат мого тата пішов на війну), хтось донатив, хтось став волонтером.

Люди й досі плетуть сітки, роблять окопні свічки, здають кров. Люди проходять курси першої допомоги і приєднуються до лав ЗСУ як медики. Навіть діти підтримують військових малюнками та добрими словами. На вулицях Івано-Франківська часто можна побачити дітей, які плетуть браслети на продаж для збору грошей на ЗСУ.

Моє рідне місто Харків також не залишилось осторонь і впровадило безкоштовний транспортний проїзд. Якби не гуманітарна допомога, людям було б набагато тяжче жити. Наприклад, моя бабуся жила з домашніми улюбленцями в селі біля Куп’янська. Коли почалась війна і наша родина переїхала до Івано-Франківська, бабуся переїхала до нашої квартири як внутрішньо переміщена особа. Саме тоді в її будинок в’їхали військові.

Бабуся не захотіла виїжджати з Харкова. Коли вимикали світло, великою для неї допомогою були гарячі обіди в школі біля її будинку. Раз у місяць вона отримує гуманітарну допомогу як ВПО. Для людини, яка отримує лише пенсію, ця допомога стала в нагоді.

Дивлячись новини, ми вжахаємося від тих подій, які відбуваються в нашій країні. Якби не хоробрі військові ЗСУ, якби не добрі люди, які допомагають ЗСУ морально та матеріально, то ситуація була би набагато гіршою. Кожна гривня, кожне слово можуть врятувати комусь життя. Країна – це люди, які в ній живуть. Не залишайтеся осторонь, підтримуйте одне одного!