Сергій, 9 клас, Білгород-Дністровський

Вчитель, що надихнув на написання — Олена

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

(Ліна )

 

Розпач, страх, безвихідь, сльози та біль. Саме так можна описати почуття більшості українців на початку війни. Ніхто не розумів і не знав, що буде далі.

Повномасштабне вторгнення торкнулося всіх: політиків, бізнесменів, звичайних мирних жителів, та найголовніше – дітей!

Спочатку ми не знали, що робити, як діяти, панікували, робили необдумані вчинки. Але пройшов час, і більшість людей просто звикли, змирились. Одні перестали спускатись в укриття, деякі не реагували на численні тривоги, багато хто навчився під час вибухів та прильотів усвідомлено керувати своїми діями. Всі зрозуміли, що війна завтра, на жаль, не закінчиться і потрібно продовжувати жити далі.

На щастя, це горе майже не торкнулася мого села.

Діти навчаються в школі, батьки ходять на роботу, вчасно обробляється земля.

Кожен робить все, щоб наближати Перемогу. Але не забуваємо, що ми повинні бути вдячні нашим захисникам, які щосекунди боронять нас від ворогів. І завжди будемо пам’ятати про їхні героїчні подвиги.

Кожен задумується над тим, скільки ще буде тривати це жахіття, і головне — коли все це закінчиться?! Та всі впевнені – Перемога за нами!

Наразі, особисто я намагаюсь менше думати про те, що не так далеко від мене літають дрони та ракети, постійно лунають звуки тривог. Багато уваги приділяю своїм рідним, друзям, хобі, дізнаюся з кожним днем щось нове й цікаве.

Крім того, на мій душевний стан позитивно впливає мистецтво. Я став слухати більше українських виконавців, читаю і розмовляю солов’їною мовою.

І взагалі, мені дуже подобається все наше, рідне. Тому закликаю всіх — насолоджуйтесь і спілкуйтесь українською! Хай це ще більше об’єднає наш народ! В цьому наша сила!

Не здаємось, живемо далі, продовжуємо робити все і впевнено крокуємо до Перемоги!