Моркот Сергій, 9 клас, Адамівська гімназія з дошкільним підрозділом

Вчитель, що надихнув на написання — Піштіган Олена Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

(Ліна Костенко)

 

Розпач, страх, безвихідь, сльози та біль. Саме так можна описати почуття більшості українців на початку війни. Ніхто не розумів і не знав, що буде далі.

Повномасштабне вторгнення торкнулося всіх: політиків, бізнесменів, звичайних мирних жителів, та найголовніше – дітей!

Спочатку ми не знали, що робити, як діяти, панікували, робили необдумані вчинки. Але пройшов час, і більшість людей просто звикли, змирились. Одні перестали спускатись в укриття, деякі не реагували на численні тривоги, багато хто навчився під час вибухів та прильотів усвідомлено керувати своїми діями. Всі зрозуміли, що війна завтра, на жаль, не закінчиться і потрібно продовжувати жити далі.

На щастя, це горе майже не торкнулася мого села.

Діти навчаються в школі, батьки ходять на роботу, вчасно обробляється земля.

Кожен робить все, щоб наближати Перемогу. Але не забуваємо, що ми повинні бути вдячні нашим захисникам, які щосекунди боронять нас від ворогів. І завжди будемо пам’ятати про їхні героїчні подвиги.

Кожен задумується над тим, скільки ще буде тривати це жахіття, і головне — коли все це закінчиться?! Та всі впевнені – Перемога за нами!

Наразі, особисто я намагаюсь менше думати про те, що не так далеко від мене літають дрони та ракети, постійно лунають звуки тривог. Багато уваги приділяю своїм рідним, друзям, хобі, дізнаюся з кожним днем щось нове й цікаве.

Крім того, на мій душевний стан позитивно впливає мистецтво. Я став слухати більше українських виконавців, читаю і розмовляю солов’їною мовою.

І взагалі, мені дуже подобається все наше, рідне. Тому закликаю всіх — насолоджуйтесь і спілкуйтесь українською! Хай це ще більше об’єднає наш народ! В цьому наша сила!

Не здаємось, живемо далі, продовжуємо робити все і впевнено крокуємо до Перемоги!