Ще школярем Микита Грамлюк не дуже добре розумів, що відбувається в Донецьку, хоча не раз стикався і з озброєними людьми, і з бойовими діями. Сім’я виїхала від війни, але молода людина не втрачає надії повернутися до рідного міста.

Разом із родиною я жив у Донецьку до початку подій 2014 року. У 2016-му ми переїхали до Маріуполя.

До війни я був звичайним школярем, навчався в ліцеї, будував плани на майбутнє, обирав університет, гуляв ночами, спілкувався з друзями, заводив стосунки, жив повноцінним життям. Після початку війни деякий час усе тривало, як і раніше, тому що ми не усвідомлювали, що відбувається. Потім, коли почали лягати перші снаряди, тоді це стало сходити нанівець. Усі почали сидіти більше по домівках, і тоді почалася наша перша діджиталізація.

Найперший день, коли ми зрозуміли, що щось відбувається недобре, це був звичайний шкільний день у травні 2014. Ми сиділи на уроці математики і раптом вікна почали тремтіти. Ми почули шум воєнних літаків. Тоді всі вибігли зі школи й побачили, як літаки летять на аеропорт.

Під час ведення активних бойових дій у нас серед рідних і друзів стався розкол. Кожен у тій чи іншій мірі підтримував ту чи іншу сторону, і через це спалахували суперечки, розбіжності, дискусія та іншого роду дебати.

Але я зрозумів, що потрібно по-справжньому цінувати своїх близьких. Тому що моя бабуся з дідусем жили в селищі Широкине, і коли почалися активні воєнні дії, то вони, бувало, тижнями жили в підвалі. Ми не могли з ними зв’язатися й тільки чули уривки новин звідти.

Пам’ятаю, коли воєнні дії тільки почалися, ми їхали з Широкиного від бабусі додому в Донецьк. Ми їхали не по трасі, а через села, так було коротше. Ми під’їжджаємо до села, і вибігає взвод бойовиків, які починають стріляти в повітря. Один вибігає в центр і наводить на нас гранатомет.

Ми, звичайно ж, зупинилися, злякалися. До нас підійшов один, попросив у нас паспорти, запитав звідки, куди, навіщо їдемо. А потім нам порекомендував розвернутися, тому що ще півкілометра – і вже починаються активні бойові дії. Ми, звичайно, перелякалися, розвернулися й поїхали.

Війна нас змінила. Мене – точно в хороший бік, тому що я навіть не уявляю, що було б, якби я залишився там. Тому що в мене досі залишилися знайомі, які там живуть. Ми періодично з ними списуємося, я бачу новини, які там відбуваються, і там відверто страшно, сумно, сіро. Мені дуже боляче бачити, на що перетворюється моє рідне місто.

При цьому ймовірність, що я туди повернуся, максимальна. Це мій будинок, там пройшла більша частина мого життя, і я хочу бути учасником відновлення колишньої слави мого міста.

Як я вже говорив, ми поїхали у 2016-му. Думали про переїзд дуже довго, але не могли зважитися через те, що і в батька, і в матері була така-сяка, але робота. Нехай і не приносила досить заробітку, щоб можна було повноцінно жити, але на їжу вистачало. У якийсь переломний період до нас прийшли знайомі, які періодично їздили з Донецька до Маріуполя, і після тривалої бесіди з ними ми вирішили, що потрібно щось змінювати.

Це все сталося буквально за два-три дні. Ми вирішили виїжджати, наступного дня поїхали до бабусі з дідусем, попросили благословення, вони попрощалися, схвалили, сказали «треба». Ми повернулися, забрали речі й поїхали.

Батьки після цього в Донецьк не поверталися, а я періодично повертався, тому що потрібно було закінчити навчання в школі. Бабуся з дідусем після того, як оголосили загальну евакуацію з Широкиного, переїхали сюди, до Маріуполя.

Завдяки переїзду для мене відкрився світ подорожей. Тому що до цієї миті далі Донецька я нікуди не виїжджав, тільки до бабусі з дідусем. А коли я переїхав сюди, у мене з’явилася можливість виїжджати за межі того ж Маріуполя. Я вже об’їздив пів України, розширив свій кругозір.

Звичайно, війна вплинула на фінансовий стан нашої сім’ї. Але завдяки переїзду потихеньку починаємо відновлюватися. Єдине, чого навчила нас війна, це економити, ставитися раціонально до всіх наявних ресурсів.

Ще я дуже ціную час, тому що розумію, що це ресурс невідновний. Гроші можна заробити, завести друзів, знайомих. Ми сваримося, дружимо, це все проходить, це все буває, а час – це те, що потрібно цінувати понад усе.

Раніше я не замислювався про те, що, просто йдучи в магазин, я можу потрапити під артилерійський обстріл, і я можу, якщо не позбутися життя, то вже точно постраждати. Тому став більше цінувати своє життя.

Відчуття безпеки в нас є, але не повне. Тому що все одно періодично чутні постріли, розриви. Ти розумієш, що нікуди воно не зникло, усе поруч, буквально в декількох кілометрах від мого будинку. Ось коли закінчиться війна, тоді я можу сказати, що все позаду і можна не хвилюватися за своє життя.