У той день, я як звичайно прийшла на роботу, усі щось гомоніли, бігали по коридорах, тоді дізналась, що почалася війна. Десь о 12 годині ми усі почули вибух, снаряд розірвався у дворі лікарні, загинули декілька людей. Так прийшла війна у наше маленьке містечко. У нашій сім'ї був хворий мій батько, він був вже старенький 81 рік, після перенесеного Ковіду у нього почалися ускладнення. Через кляту війну, не було лікарів, швидкої теж не було, аптеки розграбували, лікувати його не було чим і йому ставало с кожним днем все гірше і гірше, він зліг. А під час евакуації він помер.

У нас не було води, світла, їжа закінчувалася. Мені доводилось під обстрілами шукати технічну воду та носити додому, питну воду привозили та треба було вистояти чергу у 200-300 осіб. Така ж черга була за їжею. Війна розлучила мене з моїм старшим сином. Він студент Мелітопольського університету так і не зміг виїхати. Живу разом з двома діточками і моєю мамою.

Працювала до війни в Управлінні соціального захисту населення, була головним спеціалістом. Зараз я працюю в Пенсійному фонді у відділі призначення пенсій. Про війну, про евакуацію нагадує тільки валіза, з якою ми виїхали.