Після перших вибухів, Ірина Юліївна відправила свою дитину на евакуацію. Ніхто не очікував що війна затягнеться надовго, розповідає жінка – «Впав літак, недалеко біля поля, тоді ми зрозуміли, що погано, але припускали, що це, ну тиждень, два-три дні, хтось когось захопить і все, а те, що це затягнеться на роки, навіть не припускали». Було страшно ходити темним містом, коли не було світла, биті вікна порожніх будинків і під ногами хрумтить скло. Вона перенесла сильний стрес, коли перебувала в підвалі і хвилювалась за свою другу дитину – «Сидіти в підвалі, колінами прикривати вуха і вдавати, що особливо страшного нічого не трапилося, коли снаряди там гупали, дитина не повинна була злякатися, а потім я повинна була з верхнього поверху спустити дитину напіводягнену вниз, коли гупають снаряди, посадити її в машину і відправити в Краматорськ, після цього у мене дитина з сивим волоссям».