Володимир Іванович на місяць виїжджав з Михайлівського району до родичів. Війна і обстріли шокували його, але він радіє, що сини поряд – разом з близькими людьми все це легше пережити

Я уродженець Михайлівського району - це 70 кілометрів від Запоріжжя. Працював на судноремонтному заводі, мав жінку та двох синів. Дружина три роки тому померла, і я залишився жити зі старшим сином. Молодший - одружений і живе окремо.

24 лютого я був вдома. Зателефонував мій однокласник з села між Дніпрорудним і Білозіркою, і каже: «Ти чув, що росія на нас напала?». Я ввімкнув телевізор - і дійсно. На душі було неспокійно від таких подій.

У нас прильоти були зовсім поряд з будинком - вибуховою хвилею повибивало вікна і двері.

Поприїжджали волонтери, представники організацій, привезли ОСБ-листи, плівку. Зворушує, що нас не залишили з бідою наодинці.

У побутовому плані все було нормально. Тільки в перші дні війни через ажіотаж були черги великі. Потім стабілізувалося і все можна було купити. Коли нас дуже обстрілювали, ми виїжджали на місяць до тітки у Львівську область. Сподіваюсь, що більше виїжджати не доведеться нікуди. З нашого будинку десь біля 50 відсотків людей виїхали: хтось у села, хтось до родичів на захід України – туди, де спокійніше.

Як матимемо достатньо зброї – дякую західним країнам за допомогу – до кінця весни війна скінчиться. А як закінчиться війна, все буде добре: все налагодиться.

Тяжко таке переживати. Але найголовніше - що я не сам. В мене дуже хороші сини. З такими дітьми набагато легше в ці часи. У нас біля будинку будували блокпост, вони телефонують: «Тато, ти де?». Приїхали одразу, хвилюються за мене. Мені жити легше - я не один.